Приборкати свій страх

“Приборкати свій страх” – це одна із багатьох казок, у якій розповідається про неймовірні пригоди дівчинки на ім’я Аліса.

Приємного читання! А за цим посиланням ви можете перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутнього” (або “Казки майбутніх поколінь”).

∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)

Чого вже тільки не показували Вищі Сили Алісі. Якщо б не її сила волі та не стальний характер, але водночас добре, чисте, відкрите та по-дитячому щире серце, то мабуть ця дівчинка не змогла би багато чого побачити, осягнути і зрозуміти через свій острах, шок, боягузтво і сильну паніку.

Чи, може, ви вже собі подумали, що вона зовсім страху не має? То я вам відповім: “Має”. Але коли Аліса щоразу потрапляє в інший вимір у своїй дитячій уяві, то контролює свій страх. От згадати хоча би  найпершу зустріч дівчинки зі своїм прапрадідом.

А він, доречі, скільки років чекав, аби народилася чиста та водночас міцна, як кремінь, дужа й сильна душа! Скільки він у своєму роді випробовував людей – один Бог знає. Хто у свій час просто з цікавістю віднісся до дідових вчень, але за якихось причин далі не пішов, але вже й тоді зрозумів, що рід свій знати треба тим, хто зараз живе на Землі, хоча би до 7 коліна. Хтось потім хотів було вже й на себе “приміряти” дідову науку, але не витягнув. А поміч тих, хто силу має та не був з нашого роду, не дуже мабуть дідові на Небесах й підходив. То дід Андрій Іларіонович ще продовжував шукати… Навіть бабці Аліси хотів колись передати Знання, але та сама відмовилася.

Спробував й Микола, щось в ного виходило, люди тому дивувалися, що міг той так робити, бо дивом це називали, не інакше. Бо люди такі речі своїм земним розумом осягнути не можуть через те, що душа відкриває двері у той цікавий, повний дивовижних речей світ та, все ж таки, через відкрите людське серце. А у Миколи воно дійсно було відкрите, добре та щире, але він ще мав своє его. У кожній людині воно є. Ось той егоїзм свій він так подолати і не зміг, то й далі не пішов. А те, що міг, що люди чудом називали, робити більше не став, бо дід проводити свою Силу через Миколу перестав.

Чекав на Небесах дід, чекав… Аж ось і дочекався таки поки народилася Аліса. З народження свого вона мала талант, але тоді гадала, що всі кругом такі таланти мають. Їй дивно було усвідомлювати з часом, що не всі люди з живою природою спілкуватися вміють. Справді дивно… Чи забули? Хто зна. А як з хмаринками гратися? Теж кажуть, що не знають як це. А Алісі чудно було таку відповідь від людей чути. Чому вона знає, а інші – ні? Як читати думки інших, наприклад? Як дивитися на органи крізь тіло? Як лікувати руками? Це все Аліса ще вміла змалечку.

То ж дід Іларіонович, вочевидь, споглядав-споглядав на такі вправну дівчинку, а потім одного разу і промовив до неї,  просто увірвавшись в її уяву, прийшовши у видінні. (Про це вже йшлося в одній із казок, тому розповідатиму про те, чого ви ще не знаєте, – прим. авт.) З самої першої зустрічі Аліса зрозуміла, що дід ще той дивак! Адже він тоді до неї не просто підійшов, а одразу з чаклунствами! І навіть трохи моторошними…

Для дівчинки то був шок, але страх вона тоді свій подолала, бо цікавість верх взяла.

– Та й чого б ото свого рідного діда боятися, хоча й такого дивака? – міркувала собі Аліса.

Перші ж словами від діда Андрія Іларіоновича, які він промовив до дівчинки були наступними:

– Ти боїшся? Чи далі зі мною підеш? Далі буде ще страшніше, то думай зараз.

 – Піду, – відповіла Аліса. Й не пошкодувала про свій вибір, бо досі сама вчиться, а тепер ще й інших повчає.

∗ До речі, процитую вам слова Михайла Роттера, який в свій час теж прийшов до того, що став оприлюднювати свої базові знання у відкритому доступі. Тож, про страх він сказав наступне:

“В теперішньому часі страху немає. Для нього там просто немає ані часу, ані місця. Страх може бути тільки у минулому, звідки він приходить разом зі спогадами, тривогою і хвилюваннями про те, аби це не повторилося в майбутньому. Страх є й в майбутньому, коли ти чекаєш і думаєш про щось погане, але у моменті тут і зараз страха бути не може. Ніякої філософії – суто практика!.. Досягти цього стану й перебувати в ньому доволі непросто. Це є майстерність вищого рівня Кхі Конг (Khí Công).

Переходіть у стан тут і зараз при найменшому прояві небезпеки. Це може допомогти вам врятувати життя. Різні майстри Цигун під словосполученням “Кхі Конг вищого рівня” мають на увазі достатньо різні речі. Але найчастіше це тлумачиться як “єдність з Всесвітом”. Це, безперечно, правильне формулювання. Тоді людина, а точніше його думки та енергія спускаються під землю і підіймаються у небесні висоти. Така людина далеко чує, бачить, стає мудрішою та живе довго”.

Джерело: Роттер М. Дорослі казки про Гун-Фу. Частина I: Ци-Гун. М.: Серія “Схід: здоров’я,  військове мистецтво”, 2018. – 222 с.

Тож, повернемося до нашої головної героїні Аліси та й до того питання, чому ми сьогодні так багато уваги приділяємо  слову “страх”? То якщо б дівчинка на ім’я Аліса  не вміла його приборкувати, то вона би не побачила наступного, яке, до речі, тоді би було закритим для неї і, звісно, не було б тоді і цієї самої казки. 

А бачила дівчинка у своєму видінні ось що: вузьке та довге біле полотно, схоже на рушник, бо й вишивка була на ньому. По краю полотна були вишиті хрестиком золотавими нитками рядки. Біля них йшла інша вишивка. То були невеликі ромби вишиті червоними нитками. І так по всій довжині того полотна. Іще одна цікава деталь, на тому полотні, або довгому рушникові, не було чорного кольору – лише червоний та золотавий. Чому саме так Аліса поки що й сама не знала. 

Вона підійшла ближче до “рушника”. Шкода було на таку красу ступати, але дівчинка розуміла, що розстелене полотно саме це і означає, наче саме запрошує Алісу стати на нього обома ногами. Нічого не вдієш, треба робити. 

Та тільки-но Аліса прийняла рішення ступити на гарне, біле, навіть святкове чи урочисте полотно, як вмить той “рушник” став сходами. Ось одна сходинка утворилася з нього, а ось друга, там вже й третя починає слідом утворюватися, і четверта просто на очах ніби стає.

Ступила Аліса на рушник. Крокує по сходинках. Обернулася, аби подивитися може такий шлях уготований й для інших людей? Баче, ні! Як сходинки створювалися перед дівчинкою, так і зникали після того, як юнацька нога переступала на одну сходинку вище. Тож, за Алісою тією стежкою ніхто йти не міг, то лише її така дорога була. Це дівчинка зрозуміла. 

Стала вона тепер дивитися лише вперед, бо ясно було, що позаду розглядати вже нічого було. А круті сходинки все уверх йшли. Дівчина вже й трохи стомилася все на підйом йти, а рушник так і продовжував у сходинки перетворюватися – просто рівною стежкою по прямій не стелився та все до Неба тягнувся. Аліса іде, бо треба…

Стала стежка того полотна наче у отвір Світла входити. Рушає туди по сходинкам і Аліса. Коли у коло Сяйва зайшла, рушник лише тоді перестав у сходинки перетворюватися. Тепер дівчина стояла рівно по центру Божественного Світла. Тихо… Неперевершений спокій. Температура теж гарна, якраз для релаксації. Аліса глибоко вдихнула і розслабилася. 

Рушник почав повільно та обережно оповивати дівчину, даючи можливість розслабити спину, хребет та усі м’язи. Аліса тепер перебувала наче в гамаку. (Як те колесо з білих ниток, про яке теж вже раніше розповідалося у збірці “Казки майбутніх поколінь”, – прим. авт.) Рушник лагідно і ніжно все ще намотувався навколо Аліси. Руки дівчини вільно звисали, а спина була повністю розслабленою. Дівчина відчувала повну гармонію як всередині себе, так і зовні. Повна єдність з Всесвітом, повна довіра Абсолюту. Любов до всього, що тебе оточує. Наповнення і порожнеча водночас. Це найвище блаженство, по іншому не скажеш.

Рушник міцно тримав розслаблене юнацьке тіло дівчини, але при цьому він не був нерухомим. “Колесо” з рушника оберталося у своєму русі. Дівчина довірилася цьому відчуттю. Нічого не змінилося з часом, окрім того, що рушник став наче невидимим, але при цьому продовжував бути міцною опорою для Аліси і продовжував свій рух по часовій стрілці. Здавалося тоді, що дівчина перебуває у нірвані.

Але що це? Просто зверху на розслаблене тіло дівчини став опускатися здоровенний, неабиякого велетенського розміру жахливий башмак.

– Що робити? – це перше, що спало на думку дівчини.

Очі Аліси у той момент продовжували спостерігати за тим, як хтось, або щось збиралося просто розчавити її.

– Нічого не трапиться, – подумала про себе дівчина. – Не може трапитися таке лихо, там де є Божа гармонія та любов. Я хоча й більше нічого не бачу навколо себе, та я знаю, що перебуваю у Божих надійних руках. Я повністю довіряю Творцю. Я в безпеці.

Тільки й встигла про це подумати Аліса, як гидкий башмак з залізними велетенськими шипами замість підошви ступив з такою силою, що аж дзенькульно так гучно!

Дивно. Нічого не видно, але навколо дівчини (а вона, як ви пам’ятаєте, є уособленням всієї України, прим. авт.) й справді, був наче захисний кокон: прозорий, але міцний, що нічим його ані розіб’єш, ані проткнеш, ані зломаєш. 

Аліса у спокої. Вона вже навчилася боротися зі своїм страхом. Очі дивляться, а серце так і залишається у розслабленому стані. Ще й дівчина й посміхнулася тому, що тільки-но сталося й промовила:

– Будь світлом! – і зробила те, чому дід її навчав. Поки бачить загрозу біля себе, то все промовляє беззупинно: “Будь світлом! Будь світлом! Будь світлом!” Від її слів залізний башмак ставав іржавим, а гострі шипи, які до того аж виблискували, просто стали зникати, так ніби міль їх згриз.“Будь світлом!” – промовляла й надалі Аліса, зосереджуючи всю свою увагу не на страховиську із залізяччя, а на своєму внутрішньому спокої у середині, яке надавало їй сил, сміливості й ресурсного стану.“Будь світлом!” – вимовляли дитячі губи вголос.“Будь світлом!” – лунало у просторі.

Хоча Аліса намагалася очами розгледіти того, хто завдавав їй шкоди, але залізна нога, як груда металу, недолуга з одного боку, але добре підігнана з іншого, була вкрита наче “лускою”, яка щільно прилягала одна до одної. То був велетень зібраний із залізних частин. А самим дивокуватим був той факт, що всі разом зібрані залізні деталі повинні були передати образ монстра, який сидів в кріслі. Він керував всієї цією махіною. А вона була створена для тортур. 

Аліса розуміла, яким би він загрозливим не намагався здаватися для інших, її волю це не зламає, бо вона в неї дужа. Дивиться дівчина на те неоковите страховисько, а сама шепоче: “Стань світлом!”

Від тих слів та повної довіри до Бога, й непохитної стійкості дівчини, стали залізні частини, з яких складався страхітливий монстр, розсипатися. І це вийшло таким природним чином, що дивина та й годі! Десь гвинтик відкрутився, десь заклепка відлетіла, то там де мала бути спайка металу, брак виявився. Все до одного ліпилося, негаразди бралися наче звідусюди. Робочий стан того монстра став погіршуватися, а потім і взагалі “могучая страна” (рос. м.) розпалася на частини. 

Аліса спостерігала за тим, що відбувається. А далі було ще цікавіше. Так як зброя і залізяччя завжди були “захисною маскою” того монстра, а тепер його “ковані кольчуги” стали просто іржавими частинами і вже не створювали той образ озброєної сталої системи, бо все розсипалося. От згодом вийшов сам “ватажок лиходійства”, подивитися на обставини, які склалися.

Він все ще намагався склепати, “притулити” одна до одної частини старої системи, але, ні! Вже не виходило. Спробував він тоді з груди старого іржавого брухту для себе ще щось вибрати. Щось масивне знайшов, але сам так і не зміг витягти, то й облишив той задум. Тоді шолом на голову собі для захисту став шукати. Міряв-міряв, приміряв й так і залишився стояти посеред того розібраного, непридатного тепер залізяччя. Ходив, дивився на те все і таким немічним тоді він для всіх зробився, без свого озброєння, без “залізного велетня” свого. 

Йшов час. Народилося у тих краях вже інше покоління. По-старому жити вони вже не хотіли, а по-новому не знали як. Це був період обнулення. Те нове покоління підросло. Вони залізну зброю, як рушійну силу, роздивлятися вже не хотіли, але по звичці все “свиню” іншим так і намагались підкласти: десь посварити усіх, десь конфлікт розв’язати, десь ще щось “на дурака” утнути. Наче по генам та гидота їм передавалася. Так і жили деякий час. Промисловість з воєнних рейок теж неохоче знімали. Реформи тільки на фальшивому та лукавому слові й “трималися”, а у добрі справи все ще й не переросли. 

Настав час вже другому поколінню “марширувати” та все у свої руки брати. Те нове покоління вже набагато розумнішим було. Стали роздивлятися вони, як те старе воєнне залізо переплавити можна та комбайни, трактори і ще багато чого корисного зробити можна було би. Ці вже не тільки розмірковували, але й робили.

Стали вони самі на своїх полях пшеницю засівати, а не красти у інших та привласнювати собі, як раніше те було. Вирощували, доглядали, а потім у руки золоте зерно зі свого власного врожаю взяли:

– Дивися, воно й справді, наче золото! Он як на сонці виграє, душу радує та гріє.

От саме з того самого часу стали цінувати мир та порядок у тих краях.

Де то таке було, у який саме час, хто про те відає? Та, може, хтось і знає. А Алісі стало відоме те, що пройде не 1-2 роки, а пройде кілька поколінь – років 70, перш ніж пам’ять про “залізного монстра” лише почне затьмарюватися та стератися з людської пам’яті. А поки… поки він таки десь є на Землі, ходить та залякує усіх.

– Та не бійтесь! Він не вічний. Розсиплеться скоро, я вам точно кажу.

Аліса розплющила свої очі.

– Добре, що страх свій переборола, – подумала. – Отак хоча би дізналася, що той “залізний монстр” колись силу свою втратить, а згодом і взагалі піде у небуття. Заради цього варто було попрацювати над собою, аби це видіння до кінця розгледіти, а так страх не дав би. То дякую тобі, Боже, що невпинно працюєш наді мною, даючи можливість відчувати захист Твій, знати, що я можу бути сильною, вірити у перемогу добра і справедливості, та знати, що zло не вічне…

~КІНЕЦЬ~

Дякуємо, що були з нами! Залишайте свої відгуки у коментарях під статтею. 

Щоб дізнаватися ще більше цікавого, підписуйтеся на наші канали:

• Instagram 
• Facebook  
• Pinterest 
• YouTube 

Email адреса для ваших пропозицій: ask.olhamaria@gmail.com