Ода своєму роду (Казка на ніч)

22.10.2025

“Ода своєму роду” – це одна із багатьох казок, у якій розповідається про неймовірні пригоди дівчинки на ім’я Аліса.

Приємного читання! А за цим посиланням ви можете перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутніх поколінь”).

Ода своєму роду

∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія Насонова)

— А-а-апчхи! Ой, в мене такий нежить! — сумно констатує матір Аліси. — Апчхи! Апчхи! Щось я зовсім недобре себе почуваю.

Мати Аліси хворіє. Через кілька днів став жалітися на біль у горлі й татко.

— Тепер і тато захворів, — промовила Аліса.

Вона трималася довше за всіх у сім´ї, але згодом захворіла і сама. Сьогодні в неї піднялася температура до 38,7º С. Мама дала Алісі нурофен та чай з медом та лимоном.

Невдовзі Аліса заснула. І їй тоді наснився дивний сон. Ніби вона стоїть перед великим-превеликим деревом. Його стовбур неможливо охопити навіть двома руками, а зелена маківка того дерева наче торкається самих небес. От яке воно високе!

Аліса бачить, що той старезний стовбур дерева має “арку”, ніби вхід. Той вхід ніби тебе саму запрошує увійти всередину. Дівчина ще раз звела свою голову догори, щоб іще раз подивитися на велета-дерева та запам’ятати його міць та дужу природню силу.

Тепер її очі знову поглянули у бік “входу”.

— Йти чи ні? — думала, але недовго. Ноги самі увійшли. А в голові все ще вигравали різні думки і вишукулали причину для супротиву, аби не йти, бо страшною виглядає будь-яка невідомість.

Ступила всередину та стала роздивлятися довкола. Думки тепер вже думали про інше, адже стало неабияк цікаво спостерігати:

— Темно, а я все бачу. То як це можливо? Звідки світло? …А то я сама свічу — куди погляд упаде, там і підсвічую. Добре, це стало зрозумілим. Що тут є всередині цього дерева?

Перед нею тягнувся товстий виступ коріння від дерева. Такий, що можна було би і верхи на нього залізти та зручно вмоститися на ньому. Та дівчина просто притулилася до коріння, побачила, що воно вглиб землі воно далеко кудись іде.

На цьому Аліса хотіла вже й зупинитися, щоб далі не ходити. Вона ж і так он яка смілива, аж сюди дійшла! То на цьому і досить мабуть, бо далі взагалі щось непроглядне. Там коріння заплутане-переплутане між собою. Чого туди йти?

— Іди, — тихо, але наполегливо прошепотіло дерево.

— Гаразд. Я піду, але зовсім трішки, — так собі міркувала Аліса.

Пересилила саму себе, подолала відчуття страху. Пішла.

То коли ти вже з обережністю торкаєшся свого роду, з повагою і вдячністю, тоді розширюється не тільки твоя свідомість, але й сам простір навколо тебе. Та шкода, що йдуть туди не всі. Стануть біля дерева свого роду, стоять ззовні, всередину не зазирають, а звідти де є вони, то й кличуть. Хтось думає, може, що його не почув рід, то голосу своєму басу піддає. Так з родом розмовляє, що ніби погрожує йому:

— Гей, роде мій! Якщо чуєш, то допоможи мені з отим, і з цим, та ще й з он тою купою справ. Чого мовчиш? До кого я звертаюсь? Чуєш, роде мій шановний, до тебе ніби промовляю. Кажу, що складно жити твоїм нащадкам на Землі. Підтримки я шукаю, то й звертаюся до тебе. Допомагай, бо нема вже сил тягти… То чуєш ти чи ні?

Так хтось такії речі, казав, кричав, ревів до роду, з тим і приходив він. Так ти отримав відповідь чи ні? Благає, волає, про допомогу просить, а наче вимагає. Чим рід твій завинив? З чим ти прийшов до них? Ти розум свій вгамуй, тоді приходь, аби подякувать. У благості приходь, з повагою до всього твого роду. Тоді сповідуйся, торкнись легенько, якщо хочеш, але не вимагай. Сам любові дай!

Аліса чула, що багато хто вже зараз згадує гілки свойого роду. Дійшли до стовбура, а далі в крик та розпач. Чи може хтось вже далі пройде в своєму каятті? Ні?

То Аліса пішла сама. Хоча і боязко, це не приховаю. Але цікавість її грайлива та дитяча веде вперед. Попереду коріння дерева: тонке, товсте, рівне та й покручене, але могутнє, сильне, впинається в граніт, живе, росте.

— От молодці! Ви дуже сильні, мудрі! Ви просто лицарі, бо подолали все!!! Ви є в моєму серці назавжди! О, роде славний, люблю тебе! Я дякую тобі за все. Я є, стою перед тобою. Завдячую тобі за це. Могутній, славний роде, з відкритим серцем й обіймами душі. Ми разом. Яка щаслива мить: неперевершена, тремтливо ніжна, з теплом обіймів, співів заспокійливих пісень у центрі родового серця. Я є, а корінь – це ти.

З любов’ю та повною радістю від того, що вона може бути тут серед своїх, відкрилося і те, із чого її рід черпає Силу, тобто чисту джерельну воду. Так коріння дозволило Аліс дійти до самого Джерела. Там затишно, не тісно та до того ж спокійно, тихо. Вода спокійна із-під скелястих порід тече. Не каламутна, напрочуд прозора, веселкова, любов’ю сповнена. Запрошує Алісу ще ближче підійти, щоб глянути на диво. А диво там справді є! Воно існує. Неосяжне розумом те диво, бракує слів. Така краса.

— Я дякую, що дозволили, хоча б побачити. Не смію турбувати. Мабуть піду…

— Не йди! Побудь, зостанься, торкнись води.

Підійшла в любові з відкритим серцем. Торкнулася Джерельної води. Вона Свята!Ви чуєте? Свята вода.

— Водице, погратись можна із тобою?

— Грайся, зоставайся, побудь іще.

Ступає дівчина в самісіньку водицю. Не холодна, безкрая, прозора, аж блищить. Аліса водить долонею доволі ніжно. Аж сама сміється. Бризки, а Сонячне проміння осяяло її лице. Так світло, денно на душі. Приємно!

— Крізь себе зараз пропусти те, що відчуваєш. Світла потік не тримай, хай іде. Ти лише шаріра∗, а душа безсмертна. Крізь тіло потік Світла най іде. Побудь в розслабленні. Хай через тебе світить, йде: крізь ноги, тулуб, серце, хай і через голову пройде. Розкрийся. ОМ-ОМ-ОМ-м-м-ммм… нехай буде.

∗Йогічний термін шаріра — фізичне, грубе тіло, оболонка для атми (душі).

Побула там, у самій серцевині, де сходяться роди, світи в єдино. З поклоном низьким, з довірою у серці, із вдячністю вже повертає, йде назад.

Аж ось і скоро вихід із стовбура. Там голосять і досі люди. Шум надворі гуде.

— Залишся до завтра, поки не виходь. Поспи тут. Тобі не холодно? Ти може хочеш пити? Ось тобі із самого Джерела ковток води святої. Спи. Відпочивай. Вже з ранку підеш, вийдеш звідси. А поки спи, відпочивай.

Ранок. Один крок і вже була іззовні. Сказала дякую, ще раз вклонилася, пішла. Відкрила очі.

— Я вдома.

Новий день надворі. А ось і мати, торкнулась голови свого дитя.

— Немає жару. Де болить?

— Ніде.

— Гаразд. Пізніше запитаю ще.

Пройшов так день, і другий, й третій. В Аліси ні нежитю нема і горло не болить, не кашляє вона. Пройшло все.

Хтось мамі зателефонував. Розмовляє з кимось про стан здоров’я доньки.

— Швидко одужала на диво, – говорить комусь. — Пройшло. Вже добре все.

Аліса усміхнулась: “Дякую тобі, мій великий роде. Дякую за можливість, Боже, відчути благодать”.

Незрима краса душі врятує все живе і самого себе. Здорові будьте всі. І з Богом!

~КІНЕЦЬ~