Відкрий своє серце для Бога
“Відкрий своє серце для Бога” – це одна із багатьох казок, у якій розповідається про неймовірні пригоди дівчинки на ім’я Аліса.
Приємного читання! А за цим посиланням ти можеш перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутнього” (або “Казки майбутніх поколінь”).
Слово автора:
Ця казкова історія була написана 21 листопада на свято “Введення в храм Пресвятої Богородиці”. Тож, дозвольте сьогодні розпочати саме з молитви – зверненням до Діви Марії:
Попід небесами, там де журавлі,
Долітає голос Богу із Землі…
Чують Ангелята і до нас летять,
Будуть Україну крильми затулять.А Марія Діва входить вже у Храм,
І за нас молитись буде щиро там,
За маленьких діток, за усіх солдат,
За людей невинних,що понищив кат.Небо почорніло від гарячих сліз,
Скільки того болю ворог нам приніс…
А сирени виють, ріжуть небеса…
І в Марії Діви застива сльоза…Горе безкінечне! Але є кінець!
І керує світом в небесах Отець!
Це Його планета, це Його земля!
Це Його долини, гори і поля!Господь Справедливий! Час для всього є!
Хто біду посіє, в пеклі зігниє!
А відважний воїн успадкує рай!
Бо життя поклав він за рідненький край!Отаке Пророцтво Бог заповідав!
І Пречисту Діву міцно обійняв!
Десь взялась надія , проросла зерном!
Пригорнув нас Янгол золотим крилом.О, Маріє Діво, дякуєм за все!
І покрили сльози втомлене лице…
Рідна Україно, як тебе болить…
А у Храмі Божім свічечка горить..(Автор вірша: Світлана Дубницька)
Відкрий своє серце для Бога
(Прим. автора: у даній казці Аліса – це зібраний образ України та всього українського народу).
∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)
Чого так виходить? – міркує Аліса, – шукаю друзів (союзників), а знаходжу лише “партнерів”… бізнес партнерів. Я їм серце наболіле відкриваю, душою чистою до них лину, а у відповідь чую: “Така молода, а вже місце серед нас (вельможних та поважних) шукає. Хай росте, ще досвіду набирається. Кого вона із себе представляє? Ми їй і так чимало допомагаєм та даєм.” Інші ж з неприкритою нахабністю не радять, а вимагають, як вчинити треба. Їм мабуть здалека видніше, як ми тут в Україні жити повинні. Наше майбутнє побудувати, перекроїти все на свій манер так і жадають.
Ось знову переборюючи своє людське его, починаю “друзям” про своє буття розповідати. Думаю, що хоча би з поваги послухають і то ні – не виходить. Наче одним вухом слухають, а самі своє роблять. А час іде… В Україні кожна хвилина життя за день виходить, тиждень за місяць вважається, а про півроку, то ніхто й думати не береться. Отаке життя зараз…
Інколи досить прикро стає від тих настанов партнерів, “які щиро переживають за Україну”, глибокі свої “співчуття” громогласно промовляють. Аж іншим разом і сам вірити починаєш, що переймаються через нас. Розчулять серце та й піддаєшся на їхні пропозиції: підписи свої ставиш, наче кожен раз дружбу з “чистого листа” з партнерами розпочати намагаєшся.
– Знаєш чи ти, Боженько, – вголос мовила Аліса, – скільки я вже союзників-друзів шукаю? Чи знаєш, а?
Пальці свої почала загинати, вимовляючи ім’я того чи іншого бізнес-партнера з далеких країв.
Так, сама собі міркуючи, про Бога згадала, а Той і відповів їй:
– Де шукаєш – не знайдеш. Кого вважаєш добрим та світлим ангелом серед купи партнерів, та душа в нього чорна. Чи ти про це знаєш? Лише Мені одному все відомо. Всміхається, тобі руку подає, а сам тільки і мріє, як українськими надрами поживитися. Це знаєш як виглядає?
– Як? – спитала Аліса в Бога.
– Он подивися на воїнів Світла, захисників, що вже босі зовсім, бо майна свого останнього лишаються.
– А де ж воно? Чого босі?
– Так виходить, щоб отримати щось для захисту своєї Батьківщини, їх свого власного позбавляють, найціннішого, що в Україні було. Хіба ж то друзі? Не шукай більше! Я твій найвірніший друг.
Слухає Бога Аліса, а сама все на босого солдата ЗСУ дивиться. Он як той з останніх своїх сил намагається країну з біди витягти, на своїх плечах весь тягар несе.
– Що то за тягар такий важкий в нього? – ще ліпше придивляється Аліса.
А сама бачить, що замість теплої ковдри, чи навіть їжі, на плечах солдат несе не щось… а когось. То людські невинні долі: боронить він і матерів стареньких, і батька сивого свого, тендітну люблячу дружину та діточок. Несе він на плечах своїх і раненого побратима, і всіх, хто зараз проживає у нашій неньці-Україні.
Несе, виборює, повзе, чіпляючись за новий ранок. Його то думка: “Де світанок?” Вже й руки в кров, дереться вгору, де Світло має бути… Йде… Не почуваючи вже й втому, розутий взимку вгору пре… Сивий, не в міру втомлений, не бритий… Чи їв сьогодні? Чи ти спав? Іде…Тримай його, Бог, аби не впав…
Здається інколи ще трішки:
– Он там, за обрієм. Ходімо!
Приходять побратими. А де ж та краща доля? Невже лише у снах? Оговтались. Якась то прірва – нема ні краю, ні кінця! Хто змайстрував оту химеру, що живиться на цій війні?
– Ілюзія чи сон? Не знаю.
Попереду тунель – бридкий, огидний і гнилий, закрутистий, безкраїй, брехнею пахне в нім. Поки розкрадачі нап’ються, наїдяться в той час, поки народ, що з справжніх патріотів кристалізувався, ходитиме по замкненому колу. Не справжньому, не бійтеся, але страшному, потворному, рукотворному та канцелярськи хитро вигаданому. То й рік пройде, а може більше? Хто вгадає… А що потому? “Гранітні” обіцянки про гарант – гарант безпеки, євролюдяності, шанування й почесті. Отакої!
– Аліса! – кличе Бог.
– Я тут! Я йду до тебе, Господи…
– Дитино, – так почав Творець. Прогнав Він всіх тоді. Було так вперше. Сказав всім розійтися. Залишилася та мала з Всевишнім на одинці.
Він щось тоді казав їй. Вона ж не зводила з Його очей. Те чисте Сяйво так її зігріло. Забула вмить, про все лихе, чим доля її наділила.
– Тепер любов, Господь і я, – подумала.
Творець їй руку простягнув. Аліса сіла. Ніколи доти поруч не сиділа. Вклонитися могла, молитися, а щоби сісти… Так Бог тоді розпорядився. Тож сіла. Він промовляє і навчає.
Аліса ж, як мале дитя, у очі Богу заглядає. Ось ніс, ось брови, очі… У них зануритися можна. Цікаво стало.
– Чиста Енергія. То може там вона, як хмара, а чом би й ні? Бог – то ЛЮБОВ, я точно знаю.
Дивиться. Пірнає у глибінь.
– Ото ж бо так! Все лаконічно, чисто, правильно: із позначок якихось, мерехтливих цифр… А то ж потік ЗНАННЯ! Я знаю, знаю! Бог, то ти потік Знання!
Бог подивився: “Наче ти раніше і не знала?” Але тієї миті Він мовчав.
Сказав Він вголос:
– У моїх очах побачила ти все. Тепер закрий свої. Не підглядай. Дивися.
– Тож як дивитися? – з заплющеними очима перепитала у Бога-Батька. – Я ж нічо не бачу.
– Не відкривай! Дивися.
Аліса намагалася, вдивлялась. Не розуміла, що побачити могла.
– Дивись!
– Не виходить. Я не бачу.
– Дивися серцем, дівчино, дивись.
Якоїсь миті, так не зрозумівши, вона побачила свої долоні і сяйво, що іде від них.
– Нарешті! – мовив Бог. – Ти вміла та забула, як те робити маєш.
Повчав її Господь, що СЯЙВО ЙДЕ ВІД СЕРЦЯ. І що збагнути мала те вона.
Відкрийте своє серце! З закритими серцями люди чинять біди.
Закритії серця – от і йде війна…
~КІНЕЦЬ~
Дякую, що був з нами! Поділися своїми думками щодо прочитанного у коментарях.
Перші коментарі щодо цієї казки:
Дізнавайся більше! Та не забудь підписатися на наші канали:
Або переходь за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
