Павло Григорович Тичина (1891-1967)
Вступ до вивчення творчості поета
Життя Тичини у Харкові. Будинок “Слово”
Розстріляне Відродження (короткі відомості)
Поетичне самовираження П. Тичини
Що таке кларнетизм?
Аналіз вірша “Ви знаєте, як липа шелестить?”
Аналіз вірша “О панно Інно”
Аналіз вірша “Пам’яті тридцяти”
Аналіз вірша “Арфами, арфами”
Аналіз вірша “Одчиняйте двері”
Павло Тичина. Біографія (скорочено)
Цікавий факт з життя (біографії)
Сходження П. Тичини на Голгофу слави
Цитати й перифрази про Павла Тичину
Тестові завдання з відповідями для підготовки до ЗНО / НМТ
Вступ до вивчення творчості поета
Павло Тичина постать контроверсійна (від лат. controversia — спір, суперечність), яка викликає неймовірно полярну гамму відчуттів.
Павло Григорович Тичина прожив не так уже й мало, як для свого покоління, проте його реальне поетичне життя тривало трохи більше ніж десять років — від найвідомішої збірки “Соняшні кларнети” (1918) до “Чернігова” (1931). Далі настають страшні роки Голодомору й репресій. Тоді ніжний удачею колишній семінарист на смерть лякається й починає немічно лепетати “партія веде” — і так уже до кінця свого життя. Та й якщо вірити Євгену Маланюкові, котрий ще у 1924 році, тобто після появи Тичининої збірки “Вітер з України”, написав йому, що “від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась”, то справжній творчий шлях поета був ще коротший — п’ять-шість років. [1]
Це відео основане на основі історичного альбому-мюзиклу гурту МУР “Ти [Романтика]” ( скорочено). Головний висновок, який хотілося, щоб зробив глядач – наша історія, на превеликий жаль, циклічна, але вибір ми робимо самі. Як казала Ірина Фаріон: “Вибір завжди є, вибору нема хіба що в домовині”. Це було своєрідне нагадування про те, Павло Тичина жив у часи Євгена Коновальця – українського державного, військового і політичного діяча, засновника та ідеолога Організації українських націоналістів. Тож, виходить, що Павло Тичина і Євген Коновалець ровесники. Але який докорінно різний шлях вони обрали! Є над чим задуматися, правда ж? Памʼятаючи своє минуле, ми будуємо фундамент для нашого майбутнього. Яким він буде, залежатиме від кожного із нас.
Життя Тичини у Харкові. Будинок “Слово”
Павло Тичина жив у Харкові, тодішній столиці України, з 1923 по 1934 роки. Він був серед інших 120 діячів української культури — міської еліти, мешканців будинку “Слово”.
Мабуть вам відомо, що існують такі місця, які конденсують у собі час та бережуть велику історію. Саме з-поміж таких є будинок “Слово”, який збудували спеціально для для літераторів на вулиці Культури у Харкові (перша адреса — вулиця Червоних Письменників). У новому великому будинку, що промовисто звався “Слово”, зібралось ґроно найталановитіших майстрів пера. Втім, окрім письменників та літературних критиків там були художники, композитори, актори, режисери. Їх урочисто стали заселяти у цей будинок 25 грудня 1929 року.
Процедура заселення була доволі цікавою: ті, хто входив до управління кооперативу, могли самі вибирати собі квартири (3-кімнатні, 4-кімнатні, менші чи більші), всі інші — тягли жереб, у тому числі і Тичина. Йому випала п’ятикімнатна квартира на четвертому поверсі першого під’їзду.
У будинку “Слово” були окремо ізольовані квартири зі здавалось би фантастичними умовами, як на той період життя людей. Адже, якщо пригадати, то були часи комуналок і спільних кухонь. А тут квартири мали високі стелі, великі вікна, центральне опалення. На даху будинку містилися два солярії, до того ще у всі квартири поставили телефон. Але, щоправда, не відомо чи то було зроблено для зручності, чи для полегшення роботи спецслужб. Бо потім про ці розмови жителям прийшлося вести розмови зі слідчими. Тож, життя в цій “позолоченій клітці” дуже гнітило. Люди навіть удома не почували себе достатньо вільними:
“Кожний крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим сусідою, голос якого досить виразно бренів за стіною. І тому в цьому зовні імпозантному будинкові, в його просторих ясних кімнатах здебільшого ходили навшпиньках, ніби по гарячому, і говорили тихо, мов на кладовищі. А коли трохи згодом того ж року почався несамовитий розгром української літератури; коли довкола будинку вдень і вночі одверто, аж зухвало застовбичили сутулуваті енкаведистські шпики; коли державна аґентура дедалі настирніше взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руйнуючи стіни, зриваючи долівки, нишпорячи за всякою нелегальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квартир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безнадійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав нову назву — «крематорія», що міцно й назавжди прикипіла до нього.” [7]
Тож, попри побутові зручності, писати ставало з кожним роком все важче. Від 30-х років тоталітарні тенденції стають дедалі сильнішими, скаженіє цензура. Улюбленців муз і грацій почали тягати в ГПУ, то на розмови, то на вербування, то на допити. А гріхів проти радянської влади у всіх виявилось безліч: ті воювали під “неправильними” (тобто не червоними) прапорами, ті надто песимістично описували пореволюційну діяльність, замість її славити. Ще інші демонстрували шкідливе й неприйнятне захоплення європейською культурою та недостатню любов до “червоної Москви”. [12]
За літературну діяльність і навіть за переклади, шантажували переслідуванням рідних. Ніч у ніч до будинку “Слово” приїздили машини, названі в народі “воронками”, і забирали все нових жертв. Радянські спецслужби боролися з лідерами думок своїми “фірмовими” методами: маніпуляції, залякування, фізичний та психологічний тиск. [11] Мешканці сорока квартир із шістдесяти шістьох у будинку “Слова” були заарештовані. Наступала страшна епоха “розстріляного відродження”, в результаті якої було знищено цвіт української нації.
Та все ж репресії особисто Павла Тичину не зачепили, чого не можна сказати про сусідів зі “Слова”:
| Вишня Остап (український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття) засланий; |
| Вражливий Василь (український письменник) засланий, потім розстріляний; |
| Вухналь Юрій (український письменник-гуморист, сатирик) засланий; |
| Епік Григорій Данилович (український письменник, перекладач і публіцист) розстріляний; |
| Йогансен Майк (український поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист, один із засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ) розстріляний; |
| Касяненко Євген Іванович (український громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради, журналіст, перекладач) розстріляний; |
| Кириленко Іван Улянович (український письменник) засланий; |
| Коряк Володимир Дмитрович (український літературознавець) засланий; |
| Коцюба Гордій Максимович (український письменник, член літературних організацій “Гарт”, ВАПЛІТЕ , “Пролітфронт”) розстріляний; |
| Кулик Іван Юліанович (український письменник, поет, прозаїк, перекладач, партійний і громадський діяч) засланий; |
| Куліш Микола Гурович (український письменник, режисер, драматург) засланий, потім розстріляний; |
| Курбас Лесь (український режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач) засланий; |
| Лейтес Олександр Михайлович (радянський критик і літературознавець) засланий; |
| Лейтес Олександр Михайлович (радянський критик і літературознавець) засланий; |
| Микитенко Іван Кіндратович (український письменник, драматург) засланий; |
| Падалка Іван Іванович (український художник) розстріляний; |
| Панів Андрій Степанович (український поет, журналіст, перекладач, один з лідерів літературного об’єднання “Плуг”) засланий; |
| Пилипенко Сергій Володимирович (український письменник, громадський діяч) розстріляний; |
| Підмогильний Валер’ян Петрович (український письменник, перекладач) розстріляний; |
| Поліщук Валер’ян Львович (український радянський письменник, поет і прозаїк, літературний критик, публіцист) засланий; |
| Седляр Василь Теофанович (український художник, митець-монументаліст, графік, художній критик) розстріляний; |
| Семенко Михайль (поет) засланий; |
| Слісаренко Олекса Андрійович (український поет і прозаїк) розстріляний; |
| Щупак Самійло Борисович (український літературний критик і журналіст) засланий; |
| Хвильовий Микола (український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч) застрелився; |
| Яловий Михайло Омелянович (український поет, прозаїк і драматург, належав до літературної організації “Гарт” і ВАПЛІТЕ) розстріляний. |
Всіх цих та інших людей репресувала та вбила радянська влада. Пізніше цей історичний період, який розпочався у травні 1933 року з арешта мешканця будинку Михайла Ялового, отримає назву “Розстріляне відродження”∗. І будинок “Слово” стане його символом.
Згодом Василь Вражливий дає прихисток цілій родині: 1932 року з Польщі до Радянської України переїхала велика сім’я Антіна Крушельницького. Голову родини було арештовано разом із синами Тарасом та Іваном. Вирок батьку — 10 років із конфіскацією майна. Відбувати покарання 56-річного в’язня повезли на Соловки. Там він збожеволів. Перегляд справи — розстріл. Тараса та Івана теж було розстріляно.
Цей великий будинок у формі літери “С”, коли дивитися на будівлю згори мало би означати “слово” (себто літературу). Натомість, у часи великого терору чи не більше напрошувалася згадка саме про смерть.
Після похорон самого “вождя всіх народів” письменників реабілітували, що означало повернення їх імен та репутації, але страчених людей вже не повернути. Навіть на цей день деякі архіви КГБ ще досі не відкриті повністю, щоб встановити справжній тогочасний історичний хід подій.
Будинок “Слово” з його історією та пейзажними краєвидами став замальовками до багатьох класичних творах письменства.
На основі сумного, але потужного спадку будинку «Слова» в останні роки народилося багато цікавих проектів: від документального фільму і віртуального музею до настільної гри.
21 серпня 2019 року Постановою Уряду України житловий будинок «Слово» було внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Він увійшов до переліку об’єктів культурної спадщини, які держава офіційно бере під охорону. Втім, 7 березня 2022 року внаслідок ракетно-артилерійського обстрілу російськими військами будинок «Слово» було пошкоджено.
Документальний фільм «Будинок “Слово”»
Фільм «Будинок “Слово”» розказує про один з найбільших злочинів радянської влади – знищення потужного мистецького руху, що виник в 20-30- х роках в Харкові. Спеціально зібрану в одному місці інтелігенцію протягом кількох наступних років репресовано, розстріляно чи перероблено у співців партії. Авторами сценарію виступили Тарас Томенко та поетеса Любов Якимчук. Творці використовували лише документальні матеріали, фотографії та кінозйомку, яку витягли з архівів СБУ, інститутів та університетів, недоступну раніше для широкого кола глядачів.
∗ Розстріляне Відродження (короткі відомості)
Розстріляне відродження (Червоний ренесанс) — науково-просвітницьке, духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х років XX століття в Українській РСР, яке дало високохудожні твори й здобутки у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно, освіти, науки та яке було знищене здебільшого під час великого терору.
Одним з основних символів “Розстріляного Відродження” став знімок родини Крушельницьких, на якому зображено декілька поколінь творчого сімейства. З десяти людей шестеро стали жертвами репресій.
“Для нас минуле — тільки засіб пізнання сучасності та майбутнього, корисний досвід та важлива практика”.
Володимир Ґадзінський (український поет, прозаїк, критик, публіцист, літературознавець, журналіст, перекладач)
Метафора “розстріляне відродження” належить Єжи Ґедройцю — польському публіцисту, політику, громадському діячеві. Однак, на думку дослідниці української літератури 1920-х років Ярини Цимбал “розстріляне відродження” було вдалою назвою для антології, але невдалою для всього покоління творчої інтелігенції. “Червоний ренесанс”, на її думку, є більш вдалою метафорою.
Це відродження було пов’язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони продовжували створювати тексти, гідні світового поціновування. Це відбувалося на тлі довгоочікуваного набуття Україною своєї державності, українізацією та отриманням різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 років.
Головними літературними об’єднаннями були “Ланка” (пізніше “МАРС”), “Плуг” (1922), неокласики “Молодняк” (1926), “Західна Україна” (1927-1933), ЛОЧАФ (об’єднання армії та флоту). Найвпливовішим був “Гарт” (1923), який пізніше був перейменований на “ВАПЛІТЕ” (“Вільну Академію Пролетарської Літератури”), президентом якої був обраний М. Яловий, віце-президентом — М. Хвильовий. До речі, памфлети Миколи Хвильового “Україна чи Малоросія?”, “Думки проти течії” та інші його твори були заборонені в радянській Україні, яка тривала аж до 1990-го року.
На запитання, на яку зі світових літератур українська має взяти курс, М. Хвильовий дав чітку відповідь: “У всякому разі не на російську… Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати”.
Літературне об’єднання ВАПЛІТЕ, яке проіснувало з 1926 до 1928 роки, вважають центром Українського відродження 20-х років. “Ваплітяни” засуджували політику більшовиків, московського імперіалізму, шовінізму і вимагали здійснення гасел Революції 1917 року — проголошення національного самовизначення і свободи народів. Їх провідною ідеєю було відродження української нації. Під натиском партійної критики ВАПЛІТЕ у січні 1928 року саморозпустилося.
Вони діяли у той час, коли монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав’язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й розмаїття її функцій до обслуговування лише політичних цілей ВКП(б). Більшовицька партія під гаслом культурної революції утверджувала марксистський світогляд й подолання впливу несумісних з ним ідеологій. [15]
Так, в резолюції ЦК РКП (б) від 18 червня 1925 року “Про політику партії в галузі художньої літератури відзначалося: “…Загальною директивою повинна тут бути директива тактичного і бережного ставлення до них (письменників), тобто такого підходу, який би забезпечував всі умови для якнайшвидшого переходу на бік комуністичної ідеології… Критика повинна нещадно боротися проти будь-яких проявів чужої ідеології”.
Натомість основними складниками світогляду новітньої української еліти були бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. Переважно це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. Тож не дивно, чому їхні твори забирали до спецсховів, забороняли, замовчували та знищували.
“Вперше в літературі працювала велика кількість письменників та інтелектуалів. Уперше українські науковці говорили з кафедр національних університетів. Уперше бурхливо диференціювалися окремі мистецькі напрями, групи, школи. Однак тенденція до модернізації культурного життя співіснувала з самого початку з паралельною тенденцією до його підпорядкування ідеології, а потім і до повного знищення.”
(Соломія Дмитрівна Павличко — українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, публіцистка, докторка філологічних наук)
Висновок: Розстріляне Відродження 1920-1930-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність пошуку свого власного шляху та незалежності від впливу інших культур.
Поетичне самовираження П. Тичини
Проте, Павло Тичина не зрікся можливостей уславлення партії і вже у 30-ті роки став директором Інституту літератури Національної академії наук України, депутатом Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань, депутатом Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань, членом ЦК КПУ, академіком, міністром освіти УРСР, ще й отримав “цілу пригоршню” радянських орденів та літературних премій. Серед яких особливої уваги заслуговує премія лауреата Сталінської премії. Ці регалії мав Тичина у часи стікання кров’ю його нації. Ціною всіх цих здобутків був тваринний страх до кінця життя. Так, то був тоді злий для талантів час.
Народ про всі ці регалії П. Тичини казав так:
Тичина — славний наш поет,
Він також ходить у клозет,
Та він не сам туди іде —
Його скрізь партія веде.
Павло Тичина був автором слів державного гімну Української РСР, де є такі слова:
Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла…
Був другом і братом російський народ,
І Ленін осяяв нам путь на свободу,
І Сталін веде нас до світлих висот.
“Ну таке вже щастя знайшла: 10 млн замордованих людей, уся інтелігенція вислана до Сибіру, розум покорчений, поневолений”.
(Ірина Фаріон про Павла Тичину [8])
А починалося все дуже добре, тонко і лірично зі збірки “Соняшні кларнети”:
Соняшники горять…
— сама як струна —
Метеликів дуети…
— а на лапках мед —
Ромашка? – здрастуй!
І вона тихо: здрастуй.
І згучить земля
Як орган.
Це як “симфонія в кількох словах. Це так, наче зійшлися Вороний і Олесь… і перейшли на вищий рівень. Незвичне, майже наївне сприйняття світу, вихор метафор, що набігають одна на одну. Позачасове схоплення прекрасного”.
(Ростислав Семків — український письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія»)
Що таке кларнетизм?
“Тичина “Сонячних кларнетів” увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочистої грози… Світ “Сонячних кларнетів” сповнений дзвінких пастельних барв і пастельних звуків…”(Василь Стус із книги про П. Тичину “Феномен доби”)
Ознаки кларнетизму:
Кларнетизм характеризують такі поняття, як “кольоровий слух”, “слуховий колір”, “аристократичність духу”, “поетичний всесвіт”, “філософська ідея всеєдності”.
“Ви знаєте, як липа шелестить…” Аналіз вірша
Ви знаєте, як липа шелестить
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
“Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…”
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій” — десь чують дідугани,
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
Вірш належить до першої збірки П. Тичини “Сонячні кларнети” (1918 рік). Образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще втілює сутність індивідуального стилю П. Тичини (кларнетизм), ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості.
Вірш “Ви знаєте, як липа шелестить…” — це своєрідна чуттєва картина, у якій переплітаються барви, звуки, запахи, відчуття.
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна лірика з елементами пейзажної.
Напрям / течія : модернізм∗; поєднання символізму та імпресіонізму; “кларнетизм”.
Модернізм
Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) — філософська-естетична й художня система, що склалася на межі XIX – XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті. Проголошували переважну увагу до індивідуальних, а не суспільних цінностей. Це загальна назва різноманітних нових нереалістичних течій.
Митці нереалістичного напряму прагнули до оновлення тієї чи іншої художньої системи, що їм видається застарілою. Модерністи напружено шукають нових шляхів і способів зображення світу й людини. Естетичні винаходи модерністів часто збагачують реалістичну літературу й мистецтво. [18]
Основні ознаки:
– психологізм;
– прагнення нової форми;
– антиреалістична спрямованість;
– періоди: I – ранній модернізм-декаданс (кін. XIX ст. – поч. XX ст.), II – власне модернізм (20-ті – 60-ті роки XX ст.), III – авангардизм – мистецтво протесту і руйнування (від Першої світової війни до кінця XX століття);
– особливості українського модернізму: синтез різноманітних стилів модернізму; поєднання романтичного і реалістичного типів творчості; тісний зв’язок з національним, соціальним життям.
Основні напрями: імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, символізм, сюрреалізм, екзистенціалізм та інші.
Символізм
Символізм (фр. symbolism — від symbol — символ) — напрям у літературі та мистецтві кінця кінця XIX ст. – початку XX ст. , що виник у Франції, ґрунтується на ідеалістичній філософії, відображення світу як “вищої реальності” через символи. Український символізм виник напередодні революції й не встиг розвинутися як годиться, але у них правила національна ідея. Найвидатніші представники: О. Олесь, Г. Чупринка, П. Тичина, М. Вороний, О. Кобилянська, Д. Загул, С. Черкасенко та інші.
Основні ознаки:
– посилена увага до позасвідомого;
– ідеалізм;
– органічне поєднання Краси і Правди;
– створення особливої мови символів;
– музикальність вірша (милозвучність);
– головне у творі – естетичне начало;
– туга за казковим і прекрасним світом, в якому особа і нація злились би в одне ціле;
– конкретний художній образ перетворюється на багатозначимий символ;
-використання жанрів фольклору.
Наймогутніше й найкраще втілення знайшов символізм у поезії П. Тичини “Сонячні кларнети”. Тут є все: і музичність, і мрійність, і пантеїзм, і життєрадісність, що найтиповіше для символістської творчості.
Музичними акордами поет передає багато інших сприймань: “акордились планети”; “горить-тремтить ріка, як музика”; “слухаю мелодій хмар, озер та вітру”.
Справжнім символом у Тичини став вітер у “Думі про трьох вітрів” про революційні події та про національно-визвольні сподівання українського народу, що, на жаль, не справдилися.
Імпресіонізм
Імпресіонізм — із 1873 року (від назви Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”; фр. impression – враження) — напрямок у мистецтві останньої третини XIX – початку XX століття. Імпресіоністи ставили своїм головним завданням відтворювати у своїх творах суб’єктивні враження на спостереження, почуття й переживання митця. Головну увагу вони приділяли відтворенню найвитонченіших змін у настрої, найтонших відтінків у змалюванні кольорів і звуків, внутрішньому ритмові й римі твору, інструментовці. Запановує мова, обтяжена епітетами, лірика, що складається з коротких речень тощо.
В українській літературі імпресіоністи події описували так, що в особі розповіді передається психологія самих дійових осіб. Тому це є певною мірою психологізм, а не чистий імпресіонізм. Пердставники: М. Коцюбинський, М. Хвильовий, В. Стефаник та інші.
Основні ознаки:
– імпресія — “враження”;
– психологізм, ліричність;
– урочиста промова (монолог, діалог);
– фрагментарність зображуваного;
– ситуаційне напруження;
– зображення найтонших змін у настрої, почуттях людини;
– багатство зорових (кольори) і слухових (звуки) вражень;
– Сюжет не розгортається, фабула вимальовується поступово.
Тема вірша “Ви знаєте, як липа шелестить…”: вираження перших тендітних емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя.
Ідея: зворушливі ноти передчуття щастя та глибинне злиття з природою, уславлення гармонії.
Мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.
Художні засоби
Риторичне запитання: Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Риторичний оклик: А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Епітет: місячні весняні ночі, старі гаї.
Персоніфікація: сплять гаї, вони все бачать; чують дідугани (дерева).
Персоніфікація (олюднення) — надання предметам і явищам рис людини. Приклад: дерева розмовляють.
Паралелізм: світ природи — світ людини: “сплять старі гаї “- “кохана спить”.
Паралелізм — зіставлення двох чи кількох явищ із різних сфер життя шляхом паралельного їх зображення у подібних синтаксичних конструкціях (явище природи і явище людське). Зіставлення їх відбувається переважно за ознакою дії. Широко використовується в усній народній творчості.
Приклад: “Ой річечко, голубонько! Як хвилечки твої – пробігли дні щасливі і радості мої! До тебе, моя річечко, ще вернеться весна; а молодість… не вернеться – це вернеться вона!..”
Асонанс: “у місячні весняні ночі”, “старі гаї”, “піди збуди” тощо. Такі асонанси створюють ніжність, спокій, лунність та відчуття кохання.
Асонанс (лат. assonare — співзвучати) — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює ïï музичність. Приклад: “Сонце гріє, вітер віє…” (Т. Шевченко).
Алітерація: “липа шелестить у місячні весняні ночі”, “сплять старі гаї”; “липа шелестить” та інші. Алітерація у вірші приголосних л, н, с, п, ц, х, ч, ш, т дає змогу ніби почути шелест листя і тихі нічні звуки.
Алітерація (від лат. ad — до і littera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв’язку. Приклад: “Тінь там тоне, тінь там десь…” ( П. Тичина)
Анафора: “ви знаєте…”
Анафора — повторення на початку віршованих рядків, строф, або речень однакових слів або синтаксичних сполучень. Приклад:
Тим паче зараз, як така розруха
Тим паче зараз, при такій війні… (Л. Костенко)
Синекдоха: “дідугани” (дерева).
Синекдоха (грец. synekdoche — співвідношення, співзаміна) — різновид метонімії, що базується на кількісному співставленні предметів та явищ. Приклад: скільки душ у хаті? (людей); шапка розгнівалась (людина у шапці); добути язика (полоненого, від якого узнають про стан ворога).
Оксиморон: “сплять старі гаї — вони все бачать крізь тумани”.
Оксиморон — поєднання протилежних або контрастних за значенням понять, що разом дають нове уявлення (поєднання непоєднуваного). Приклад: “гарячий сніг”, “дзвінка тиша”.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб з незакінченою стопою, де жіноча рима чергується з чоловічою.
Важлива деталь: ця поезія за образною системою подібна до твору “Чари ночі” Олександра Олеся (весна, ніч, солов’ї, місяць).
“О панно Інно…” Аналіз твору
О панно Інно…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: “Ти рідну стрів!”
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915
Історія написання: Павло Тичина закохався в Поліну Коновал, але дівчина не відповідала взаємністю і навіть глузувала з творів письменника. Натомість Інна Коновал, сестра Поліни, була закохана в Тичину, але ця любов не була взаємною. Поезія присвячена обом жінкам: Інна — світлі спогади про кохання, Поліна — страждання від нерозділеного почуття.
Дослідники творчості П. Тичини доклали чимало зусиль, щоб розгадати, хто ж вона була, та панна Інна, до якої так зворушливо звертався поет. Інна і Поля — це доньки чернігівського краєзнавця й літератора Івана Коновала, який приятелював з М. Коцюбинським і через те входив у коло людей, із якими міг спілкуватися семінарист Павло Тичина. Це він познайомив Павла із сестрами.
Коли Тичина покинув Чернігів, то не поривав зв’язки з Інною та Полею. У щоденниковому записі, зробленим ним у квітні 1920 року, читаємо: “Померла Нюся. З сухот. Оттепер уже Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго любив Полю”.
Павла Тичину у постаті ангела з чорними крилами, що грає на сопілці зобразив на картині Михайло Жук (наставник Тичини у живописі, який знав історію нещасливої любові підопічного). Поруч з ним він намалював Білого ангела, який смиренно склав руки на грудях. Хто ця “біла” дівчина, дослідники роботи достеменно не знали і лише перед відкриттям експозиції у Львові стало відомо, що цей Білий ангел — перше кохання поета Поліна.
“Михайло Жук, пишучи цю роботу, обрав Поліну і Павла прототипами героїв, — розповідає помічник генерального директора Мистецького Арсеналу Олексій Ананов. — Фактично це їхні портрети. Вони зображують чорного і білого янголів, а квіти довкола – це посилання до саду Михайла Коцюбинського, в якому збирався весь цвіт чернігівського літературного життя. Саме у цьому саду зустрічалися і Жук, і Тичина, і сестри Коновал”.
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна (любовна).
Напрям / стиль: символізм (кларнетизм).
Тема: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Ідея: неповторність почуття кохання, його унікальність і несхожість на будь-чиє ще.
Мотив: туга за втраченим коханням і світлі спогади.
Образи / символи: вікно, сгіги, луки, музика, спів, зимовий вечір, небо, шепіт гаю.
Герої: панна Інна, її сестра.
Композиція: твір побудовано як монолог ліричного героя, що складається із 2-х октав (восьмивіршів).
Важливим композиційним прийомом розгортання ліричного сюжету є антитеза: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, час, коли розквітало кохання.
Художні засоби
Риторичне запитання: “Любив?”, “Сестра чи Ви?”
Риторичний оклик: “О панно Інно, панно Інно!”; “А хтось кричить: ти рідну стрів!”
Риторичне звертання: “о панно Інно”; “о люба Інно, ніжна Iнно”.
Епітет: “зимовий вечір”.
Персоніфікація: “шепіт гаю”.
Порівняння: “як музику, як спів”.
Асонанс: “О панно Інно, панно Інно!”, “дитинно, злотоцінно“.
Алітерація: “О панно Інно, панно Інно!”, “Я — сам. Вікно. Сніги…”, “дитинно, злотоцінно”.
Метафора: “любові усміх квітне”.
Метафора — троп, слово або сполучення слів, яке розкриває сутність, особливість одного явища через перенесення на нього схожих ознак і властивостей іншого. Найчастіше виражається дієсловом. Можуть бути і два іменники. Приклад: літо вмивається; пливуть дзвони; берег любові.
Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми (“дитинно, злотоцінно”), аби підкреслити унікальність свого кохання, його первозданність, несхожість на будь-чиє ще. “Дитинно”, бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. “Злотоцінно”, бо цінувалася ця любов вище за будь-який скарб.
Неологізми — новоутворені слова, які означають нові поняття, предмети чи явища.
Відчуття самотності, безнадійності поет увиразнює рефреном: “сніги, сніги, сніги…”.
Рефрен (з франц. refrain) по-українському приспів — це рядок або кілька рядків, які повторюються наприкінці кожної строфи або групи строф вірша. Рефрен здебільшого підкреслює найважливішу думку твору. Приклад:
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
Накривайте ж столи та все килимами.
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
(Народна колядка)
“Пам’яті тридцяти”. Аналіз твору
Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій могилі
поховали їх —
тридцять мучнів українців.
славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
і Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
з славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
1918
Поезія “Памʼяті тридцяти” має історичну основу — бій між більшовицькою армією, що під командуванням М. Муравйова йшла на Київ, та українськими загонами, метою яких було не допустити вторгнення інших сил і встановлення чужої для українців влади.
Тоді, для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі 3-4 сотень юнкерів старших курсів імені гетьмана Б. Хмельницького Юнацької Військової школи, яким командував Аверкій Гончаренко. 27 січня на підкріплення прибув Студентський курінь. Однак переважна частина студентів не мала належної військової підготовки. Вже під час самого бою до них приєдналося кілька десятків добровольців місцевого Вільного козацтва. Загальна чисельність українських сил під Крутами не перевищувала 6-ти сотень.
Бій, що стався 29 січня 1918 року, тривав більше 5 годин. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали великих втрат. Загони Муравйова все наступали і почали обходити українські позиції з флангу — виникла реальна загроза оточення. Надвечір Аверкій Гончаренко вирішив відвести українські підрозділи з бою без подальших втрат у людях і рухатись у напрямку Києва на з’єднання з Чорними Гайдамаками Симона Петлюри. Більшості українського війська вдалось відступити.
Однак, одна студентська чота (близько 30 чоловік) потрапила в полон. Студенти вийшли прямо на станцію Крути, яка була вже захоплена червоногвардійцями. Більшовицький командир Єгор Попов, дізнавшись, що вони втратили в цьому бою біля 300 чоловік, наказав ліквідувати полонених.
27 студентів знищили тут же, під Крутами: спочатку знущалися над ними, а потім розстріляли. Потім знайшли і розстріляли 28-го, який босоніж утік до села. Хату, що була йому притулком, окупанти спалили. Після розстрілу місцевим жителям навіть деякий час забороняли ховати тіла загиблих.
Вже в березні 1918 року , з поверненням уряду УНР до Києва, було вирішено перепоховати полеглих студентів у Києві. 19 березня тіла замордованих у Крутах юнаків, перевезли до Києва і поховали з військовими почестями на Аскольдовій могилі. Їх викопали з братської могили під Крутами, де місцеві селяни, за власною ініціативо, після бою насипали курган.
Поховання героїв стало виявом загальнонаціонального вшанування їх пам’яті. На скорботній церемонії були присутні найвизначніші представники української інтелігенції. Подвиг українських юнаків під Крутами навічно залишиться в історії як символ національної честі у боротьбі за волю України.
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш-реквієм.
Вид лірики: громадська (патріотична).
Павло Тичина, озвавшись на цю подію, порівнює дію більшовиків із Каїновим злочином, а а самих загиблих ставить в один ряд із праведними мучениками, які загинули за світлі ідеали.
Напрям / течія: символізм.
Тема: уславлення героїзму студентів, полеглих за незалежність України.
Ідея: утвердження патріотизму — загибель героїв не марна, їхній подвиг спрямований у майбутнє, засудження жорстокості, терору, ненависті.
Мотив: скорботно-патетична тональність туги, печалі, жалю, страждання.
Біблійні мотиви: Каїн — братовбивця (серед більшовиків було багато українців), Новий Заповіт, Божа кара, святі мученики.
Місце: Київ, Крути, Аскольдова могила, Дніпро.
Образи / символи: Каїн — зрадник свого народу; кривава дорога — нещасливе майбутнє; Дніпро — символ України, долі народу, величі, нездоланності, слави, козацької волі, звитяги, священна ріка українців; вітер — символ духу, невловимості, швидкості, а також шкоди, руйнації і водночас оновлення; сонце — символ Всевидячого божества, осяяння, слави, величі, правосуддя; ліричний герой — це збірний образ 30 молодих захисників України, які загинули, захищаючи незалежність рідної країни, 30 мучеників, цвіт нації.
Герої: тридцять мучеників, Каїн.
Композиція: твір має кільцеву композицію та складається з 5 строф. Вірш починається та закінчується рядками: “На Аскольдовій могилі поховали їх”.
Художні засоби
Риторичне запитання: “На кого посміла знятись зрадника рука?”; “На кого завзявся Каїн?”
Риторичний оклик: “На Аскольдовій могилі український цвіт!”
Риторичний оклик і звертання: “Боже, покарай!”
Епітет: “український цвіт”; “кривава дорога”; “коханий край”; “мучнів славних, молодих”.
Метафора: “квітне сонце, грає вітер”; “посміла знятись … рука”; “вмерли в Новім Заповіті”.
Метонімія: “зрадника рука”.
Метонімія (перейменування) — перенесення назви одного предмета на інший, що перебуває з ним у певному зв’язку. Приклад: театр зааплодував; з’їв усю миску; увесь Львів був на площі; читаємо Шевченка.
Антитеза: “квітне сонце, грає вітер і Дніпро ріка” — чудовій природі, красі світу протиставляються образи пролитої кров, зради”.
Антитеза — особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок. Приклад: Кров людська — не водиця. (Народне прислів’я).
“Арфами, арфами” Аналіз вірша
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
Скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
Чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914 (Збірка “Сонячні кларнети”)
Історія створення: молодий Тичина у світі, де визрівають драматичні події першої чверті XX століття, шукає джерел гармонії — одним із таких, на його переконання, є світ природи, який, на відміну від людського світу, ближчий до ідеального стану “музики сфер”. У своїй філософській сутності модель світу Тичини — це розуміння, що чим далі від свого Небесного джерела, тим все стає менш гармонійним.
Літературний рід: лірика.
Жанр: пейзажна лірика.
Вид лірики: інтимно-громадянська.
Напрям / течія: модернізм, поєднання різних стильових тенденцій: символізму, кларнетизму, імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму.
Експресіонізм
Експресіонізм — це модерністська течія в європейському мистецтві початку XX століття. Течія була поширена, насамперед, в Німеччині та Австрії. Творці в рамках цієї течії проектують свій внутрішній світ, а не копіюють реальність.
В український літературі цю стильову течію започаткував Василь Стефаник. Інші представники: Микола Куліша, Микола Хвильовий, Іван Дніпровський, Юрій Липа, Тодось Осьмачка.
Основні ознаки:
– експресія – “вираження”;
– гіперболізація почуттів, переживань, емоцій;
– підвищена емоційність, ірраціональність, гротескність;
– відчуття повсякденного болю, страх за майбутнє людини;
– “крик душі”;
– “не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі”.
Неоромантизм
Неороматизм — течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Зі “старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. У цьому стилі працювали також Олександр Олесь, Микола Вороний та інші.
Основні ознаки:
– дослідження внутрішнього світу людини, зосередження на чуттєвій, емоційно-інтуїтивній сфері;
– у центрі – яскрава неповторна особистість, що протистоїть “сірій масі”, яка бореться, часом попри безнадійну ситуацію, зі злом, зашкарублістю, сірістю, повсякденністю;
– підвищений інтерес до сильної особистості, культ героя – мужньої людини.
-герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
— зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
— неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
— відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Тема вірша “Арфами, арфами”: зображення краси природи, настання весни.
Ідея: звеличення весни як символу життя, краси й змін; оспівування кохання; передчуття великих, прекрасних змін у житті.
Мотив: гімн весні як символу любові, життя й натхнення.
Образи / символи: 1) людей: ліричний герой — мрійливий і обдарований, який насолоджується настанням весни, кохання і відчуттям змін у житті; 2) уявна кохана. 3) природи: весна, струмочки, ниви, квіти, жайворон; 4) предметів і явищ: кораблі, думи, колос вій, сміх, плач, бій; 5) весна —символ життєвих змагань.
Художні засоби
Епітет: “плач перламутровий”, “золоті арфи”, “весна запашна”, “бій вогневий”.
Метафора: “йде весна”, “обізвалися гаї”.
Повтори: “арфами, арфами”; “квітами-перлами”.
Неологізми: “ніжнотонні”, “самодзвонними”.
“Одчиняйте двері…” Аналіз твору
Одчиняйте двері
Одчиняйте двері —
наречена йде!
Одчиняйте двері —
голуба блакить!
Очі, серце і хорали
стали,
ждуть…
Одчинились двері —
горобина ніч!
Одчинились двері —
всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
тьмами
дощ…
1918
“Найкращий вірш нашої поезії про українське відродження, про перші наші ясні сподіванки й почуття національного щастя та дальші соціальні й політичні бурі, анархію, кров”.
“Цей вірш єдиний у всій нашій сучасній поезії дав нечувано різку й геніально пластичну картину нашої української революції”.
Андрій Ніковський
Історія створення: у вірші “Одчиняйте двері” Павло Тичина змалював алегоричну картину настання нового часу й змін. Заклик-рефрен “одчинити двері” вказує на сильну потребу, потяг до революції-нареченої. Революція — сподівана, радісна, безкровна — постає в образі нареченої, яку усі чекають відкривши двері і душі святій блакиті (блакитний колір, один із кольорів українського прапора, — символ очікування українців на вільний розвиток нації). Народ величний хоралами готовий вітати нове життя. Усі в очікуванні.
Наступна строфа антитетична першій: замість хоралів настає горобина (непроглядна, грозова — символ грізного настання тривоги, утрати й смерті) ніч, а всі шляхи — у крові, а замість урочистого співу — “незриданними сльозами тьмами дощ…”
Тож, наречена таки з’являється, але необоротними наслідками її появи є горобина ніч, закривавлені шляхи (образ кривавого весілля, яке нагадує створену приблизно в той самий час п’єсу “Криваве весілля” іспанського поета й драматурга Федеріко Гарсіа Лорки, у якого свято перетворюється на моторошну різанину).
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш
Вид лірики: громадянська лірика.
Напрям / течія: модернізм; також у творі є риси експресіонізму: суб’єктивізм, мотив розчарування (у його трагедійному розкритті), фрагментарність, символіка і гротеск — неприродне поєднання-протиставлення в одній картині “світла” й “темряви”.
Тема: зображення за допомогою художніх образів української революції.
Ідея: піднесення ідеалізованого образу революції.
Мотив: ставлення ліричного героя до кривавого монстра революції як до власної нареченої.
Образи: двері; голуба блакить; очі, серце і хорали; горобина ніч; криваві шляхи; неридані сльози.
Символи: “горобина ніч” — символ грізного наростання чогось страшного; “сльози” — символ плачу й жалоби; “голуба блакить” — надія на краще майбутнє.
Композиція твору: вірш містить дві строфи — 14 рядків, що починаються рефреном “Одчиняйте двері — одчинились двері”. Закінчуються строфи двома рядками, що складаються з одного слова.
Віршовий розмір: тристопний хорей з усіченими стопами та пірихієм.
Художні засоби
Риторичний оклик: “Одчиняйте двері — наречена йде!”, “Одчинились двері — голуба блакить!”, “Одчинились двері — горобина ніч!”, “Одчинились двері — всі шляхи в крові!”
Епітет: “голуба блакить”, “неридані сльози”.
Метафора: “очі, серце і хорали стали, ждуть”, “одчинились двері”.
Гіпербола: “всі шляхи в крові”.
Рефрен: “одчиняйте двері”, “одчинились двері”.
Павло Тичина. Біографія
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в сім’ї дяка.
“Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх тринадцятеро. Я — посередині”.
Так писав про народження поета Павло Загребельний у повісті-есе “Кларнети ніжності”.
1900 рік — пройшовши проби голосу, став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова.
1901 рік — П. Тичину взяли до хору Єлецького монастиря.
“Здавалося, що голоси хористів входять у твою душу — і звучать на весь світ”.
Цікавий факт з життя (біографії) П. Тичини
Дуже цікавим є той факт, що у всіх документах метричних та у всіх документах навчальних поет записаний не як Тичина, а Тичинін. Його ім’я писалося “Павелъ Тычининъ”. Як він сам потім зізнавався, так записався його батько:
“Чомусь батькові забажалось Тичина переробити в Тичинін — і це у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою (тобто семінарією)”.
Так батько взяв курс на зросійщення. Але найстрашніше те, що ця тенденція у житті П. Тичини зачепить його внутрішній світ.
1901 рік — П. Тичина написав свій перший вірш.
1907-1913 роки — навчався в Чернігівській духовній семінарії. На ставших курсах він познайомився з відомим художником Михайлом Жуком, який і ввів Тичину в коло чернігівських інтелігентів.
Павло Тичина мав чудовий голос, абсолютний слух і грав на багатьох музичних інструментах, прекрасно володів пензлем і залишив оригінальні малюнки.
Саме за малюванням і застав юнака М. Коцюбинський. Дізнавшись, що хлопець пише вірші, відомий письменник запросив його до себе в гості, де Тичина прочитав йому свій вірш “Розкажи, розкажи мені, поле”. За порадою наставника Павло Тичина надіслав кілька поезій до літературних журналів. Коли Коцюбинський від’їжджав із Чернігова до Італії, то він повіз із собою і юнацькі вірші Тичини.
В своєму щоденнику він зазначав, що з митців XX ст. “особливо на мене вплинув всією своєю особою Михайло Коцюбинський. Ні до якої школи не можу себе зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм”.
Друкуватися почав з 1911 року.
Поет захопився вивченням іноземних мов, до чого мав неабиякий хист. Він самотужки опанував майже 20 іноземних мов. Особливо його приваблювала вірменська мова, в оволодінні якої досяг чималих успіхів (у подальшому перекладав чимало поезій вірменських авторів). Також цікавився грузинською та тюркською мовами, брав участь у діяльності Асоціації сходознавства УАН, організованої в Харкові.
Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою із сорока мов світу, зокрема поезій Янки Купали, Якуба Коласа, Іллі Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіса, Христо Ботєва тощо.
Після навчався в бурсі, згодом — у Чернігівській духовній семінарії, Павло Тичина вчиться на економічному факультеті Київського комерційного інституту.
“Влітку 1913 року, на моє прохання, я був зарахований студентом комерційного інституту,— згадує П. Тичина. — Вчитися треба було за власні кошти, тому починаючи з 1913 і кінчаючи 1917 роком, я весь час працював”.
1914 рік — початок Першої світової війни. Саме в цей час за наказом генерал-губернатора закриваються всі українські видання. Тичина втрачає посаду у видавництві і переїжджає до Чернігова служити у земстві. Така робота дає змогу П. Тичині об’їздити багато містечок і сіл та спостерігати життя людей.
Осінь 1916 року — Павло Тичина влаштовується на роботу до українського театру Миколи Садовського в Києві. Там він познайомився з Лесем Курбасом та композитором Кирилом Стеценком. Своєю діяльністю театр доводив, попри заборону уряду, що українська культура живе.
1917 рік. П. Тичина сприймає Лютневу революцію з піднесенням. Його радість супроводжує заклик: “Встань, народе, із неволі!” Влітку цього ж року Тичина пише “Золотий гомін” як привітання створенню Української Центральної Ради.
1918 рік — а тим часом у видавництві “Сяйво” готується перша книга поезій Павла Тичини “Сонячні кларнети”. Збірку відкриває вірш “Не Зевс, не Пан…” — пісня природі, а завершує — “Золотий гомін” — пісня людині. Ця перша збірка засвідчила: Україна має свого поета.
Збірка “Сонячні кларнети” стає визначним явищем в новітній українській літературі. Метою ранньої лірики Тичини була не зовнішня творчість і правдоподібність малюнка, а стан душі, внутрішній розвиток людини. Він прагнув до відкриття суті людського буття.
“Ми насолоджувалися красою українського слова, яке… грало, співало, бриніло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги [“Сонячні кларнети”] .
(М. Бажан)
“Ніби щойно прокинувшись, він відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є “Сонячними кларнетами”.
(Олександр Білецький, літературознавець)
У ранній своїй творчості поет — невтомний шукач нових форм поезії, експериментатор.
1920 рік — друкується збірка “Замість сонетів і октав”, “Плуг”.
Офіційні літературознавці немало тоді писали про “неповторимий тичининський мажор”, коли у збірці “Плуг” ніжні звуки арф змінилися співом фанфар революції, про те, як органічно і безболісно утвердився поет на засадах комуністичної ідейності.
Тичина бачив історичне пробудження українського народу й оспівував його, але паралельно з тим драматизм світосприйняття та бачення дійсності, зумовило розуміння того, що “мрія і дійсність завжди в ворожнечі”. У драмі-утопії “Прометей” (1917-1923) на запитання, чи щасливі ви, поет відповідає:
Усе, усе скажу: щасливі ми,
це так, але те щастя в нас казенне
і повне рабства…
Павло Тичина вже тоді помітив вульгаризацію високих ідеалів, що на практиці призвела до жорстокості, бездуховності й антигуманізму. Драма “Прометей” — свідчення того, що поет добре усвідомлював зміст історичного процесу (“збільшовичування ери”). [19]
1923 р. — поет переїхав до Харкова, став членом редколегії щомісячника “Червоний шлях”.
1924 р. — “Вітер з України”.
Якщо у збірці “Вітер з України” Тичина оспівував оновлювальну Україну, совість і гідність. І це цілком правомірно, адже Україна 20-х років була республікою могутнього державного, національного і духовного відродження. Інша річ — наступні десятиліття з їх драмами і трагедіями. Тому поетова душа, яка мчала на вітрилах віри в добро, падає у безодню, у відчай: “Я хотів би умерти при заході сонця”. Цей песимізм — не данина існуючій моді, а наслідок зневіри в можливість поліпшити жорстоку дійсність та домогтися справедливості.
Він писав у 1926 році (“До кого говорить?”):
Я покажу такії речі…
Гнучка політика, як віск…
Та, як відомо, у добу тоталітаризму поетові далі довелося вибирати між життям і поезією. У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності . Це був час жорстоких страждань та душевних зламів.
Проте, у 1921 році П. Тичина пише твір “Загупало в двері прикладом” про події голодоморних 1932-1933 років, а на протязі 1920-1925 років працює над поемою “Чистила мати картоплю”, яка відома нам в уривкові, де українська жінка запевняє свого сина у тому, що Ленін — то антихрист: “Ну ріжте, ну бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна…”. Ці та інші приклади промовисто підтверджують: істину ціну більшовицької “волі” Тичина розумів чудово.
Наприкінці 20-х років , за свідченнями сучасників поета, він став уникати багатьох своїх знайомих, усе більше став усамітнювався та все більше міркувати під вимоги нової влади.
Як ми вже знаєм, Павло Тичина не потрапив ані під судовий процес, ані був притягнутим до відповідальності (тоді, як під кулю та концтабори пішли десятки тисяч українських інтелігентів [20] ), ані покінчив самогубством, як Микола Хвильовий, — натомість він заховав “своє на дні душі” й “поцілував пантофлю папи”.
Сходження П. Тичини на Голгофу слави
“Поет живе вірою в своє нове призначення — народно-державного поета, ще не розуміючи, що такий симбіоз неможливий. Йому здається, що покинувши на призволяще свій органічний план “Сонячних кларнетів”, ставши колективістом, він народився вдруге, заговорив на повний голос. Йому здається, що, пожертвувавши камерністю, він визволив себе для пророчої патетики, закличності, став воістину соціально потрібним. Ця трагічна помилка йому дорого обійшлася: поет узявся явно не за свою справу”.Написав Василь Стус у статті “Феномен доби”
“Ще Б пак! — “Партію веде” всі змусили заучувати в школі напам’ять”.(Анатолій Погрібний “Ріка його поезії”)
Василь Стус писав: “Великий поет цілковито зник зі сцени — з’явився безоглядний одописець тирана”.
Кілька поколінь школярів декламували злополучне “Трактор в полі: дир-дир-дир! Хто за що, а ми за мир!”, а “Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші, та всі, як один”.
Останніми роками поет тільки й те робив, що славив дійсність застійних років, а талант поета згасав. Поет був зломлений та уярмлений жорстоким тоталітарним світом. Як тепер нам відомо, радянський імперський режим нищив письменників не тільки фізично, але й морально.
У роки Другої світової війни, коли загроза терору трохи відступила, Павло Тичина ненадовго повернув собі гідність, написав поему “Похорон друга”, але потім знову потьмянів і погас.
Бувши міністром освіти (1943-1948 рр.), Тичина намагався хоч якось реабілітуватись. Він віддав свою зарплатню вчителеві, що організовував навчання в селах після звільнення їх з окупації. Передавав гроші звільненим та допомагав їм знайти житло. Досить часто при зустрічах з молодими поетами Тичина намагався покласти декілька купюр їм до кишені. Також на своїй посаді митець виступав проти русифікації України і навіть потім звільнився з посади, щоб не підписувати зросійщений варіант українського правопису.
Остання збірка П. Тичини “Срібної ночі” вийшла у 1964 р.
Цікаву згадку про життя Тичини можна знайти у щоденнику Олеся Гончара як трагікомічний епізод під назвою “Коняка”: на ювілеї Павла Тичини 27 січня 1966 року російська поетеса Марія Комісарова подарувала українському колезі сувенірну копію Мідного вершника, “того, хто розпинав” Україну. “Тичина все їжився якось до цього коня, що стояв перед ним на столі президії і відгородив його від залу. Їжився і наче сердився трохи… З Моринців подарували колоски, калину, З Пісок — паляниці з рушниками, башкири — збанець меду… Виступаючи, Тичина сказав, дивлячись на стіл: “Ось мені подарували тут і калину, і хліб, і мед, — спасибі… І ще подарували й коняку!” — і знов глянув якось сердито на того недоречного мідного вершника”.
Перед смертю П. тичина сказав: “Усе моє життя сплило за водою. Все, що я написав, можна вмістити в тоненький зошит.
Скажіть Маланюкові — він єдиний сказав мені правду. Хай простить… Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Усі мене кадили, а він один сказав мені правду”.
“Один дивиться у калюжу — й бачить болото, а другий у цій же калюжі — зорі. Отже, виключно від нас самих залежить, що саме ми сприймемо з творчого доробку митця”.
О. Довженко
Цитати й перифрази про Павла Тичину:
- “хліборобський Орфей”, “сонячний кларнетист”, “яблуневоцвітний геній України”
- “Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа”.
Сергій Єфремов
- “Оркестр української поезії минулого століття уявити без Тичининого кларнета неможливо”.
- “Тичина-кларнетист, можливо, був найвизначніший лірик світу у свої класичні роки [1914-1924] “.
Василь Барка
- “Тичина починав так, що крізь його “Сонячні кларнети” промовила збуджена душа нації і починав розмовляти її Дух”.
Євген Маланюк
- “Сонячні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, — передчуття, яке так і не справдилося. І це чи не єдина збірка Тичинівського генія”.
Василь Стус
- “Збіркою “Сонячні кларнети” розпочався ренесанс української поезії”.
Д. Павличко
- “Його твори — про сенс буття людини і Всесвіту. Це твори великої філософської наснаги”.
- “Тичину важко уложити в рамках одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, і з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму… одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох — такий широкий мати діапазон… “
Сергій Єфремов
- “Український варіант міжнародного символізму, а потім і як власного синтезу поетичного стилю”.
Юрій Лавріненко
- “Хоча Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте він не вкладається в рамки жодного “їзму””.
Юрій Лавріненко
- “Тичина — поет глибокої культури, блискучий майстер і художник…”
Агатангел Кримський
- “Україна знає двох найбільших новаторів — Тичину й Шевченка”.
М. Рильський
- “Шукання й шукання, праця, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший”.
Олесь Гончар
- “П. Тичина… один з найобдарованіших поетів усієї Європи в XX столітті. Він не має собі рівних за поетичною винахідливістю, своєрідною музичністю”.
(Видання Лондонської асоціації публіцистів “ДЕМОС”)
- “Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість”.
Ярослав Івашкевич (Польща)
- “Ні з чим не зрівняна своєрідність творчості поета, завдяки якій Тичина не схожий ні на кого в світовій поезії”.
Джон Фут (Англія)
- “Його доля воїстину трагічна. В історії світової літератури мабуть не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдарованням”, — писав про творчість П. Тичини того часу В. С.
- “У світі “Сонячних кларнетів” людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту.
…Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею — їхня фізична смерть не означала смерти духовної — Тичина фізично живий, помер духовно, але був поневолений до існування… по той бік самого себе”.
Василь Стус
- “феномен доби”
- “Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, змінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах міг мати тільки контакти, а не рости. Свіжого повітря до нього доходило все менше й менше, аж поки поет у Тичини не задушився від нестачі кисню. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”.
Василь Стус
- “Геній, що став пігмеєм і блазнем при дворі кривавого короля”.
Василь Стус
- “Хтось назвав Тичину останнім поетом Розстріляного Відродження, поетом, розстріляним хай не фізично, але морально. Важко з цим не погодитись. В своєму сприйнятті автор “Сонячних кларнетів” постать глибоко трагічна. Від спілкування з ним залишилось враження, що ця людина постійно носить у собі якийсь незникаючий біль думок, що вічно тривожить.”
Олесь Гончар
- “Від кларнета твого— пофарбована дудка зосталась”.
Євген Маланюк
- “Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив уже як чиновник виконувати поетичні функції”.
- “Тоталітарний режим швидко й успішно “одержавив” поета, який відмовився від свободи”.
- “Зігравши винятково важливу роль у становленні української модерністської поезії, Тичина перетворюється на самопародію й надалі як поет має значення хіба для дослідників тоталітарної мови гасел, якою він досконало володів”.
Ростислав Семків
- “Це історичний урок, притча про долю радянського письменника, який від “Сонячних кларнетів” написаних несхибним особистим голосом, до смерти живцем, яка супроводила його канонізацію як державного співця, до швидкого перетворення Тичини в безживну масу, постійно усміхнений труп, нездатний видати живий звук”.
Віра Агеєва
- “Чоловік, який не дав ради ні зі своїм життям, ні зі своїм талантом”.
Ірина Фаріон
Тестові завдання для підготовки до ЗНО / НМТ
Тестові завдання можуть бути використані учнями під час вивчення творчості письменника і теоретико-літературних питань. Ці завдання мають правильні відповіді на тести ЗНО/НМТ для самостійної перевірки набутих знать та вмінь.
1) Укажіть, хто одним із перших підтримав і оцінив молодого П. Тичину:
А І. Франко
Б М. Вороний
В М. Коцюбинський
Г В. Винниченко
Відповідь: В.
2) Кларнетизм — унікально виражена за допомогою поетичних засобів світоглядна естетична концепція
А Михайла Коцюбинського
Б Павла Тичини
В Максима Рильського
Г Володимира Сосюри
Д Миколи Хвильового
Відповідь: Б.
3) Укажіть, у чому полягає сутність кларнетизму П. Тичини:
А відтворення гармонії світу, органічної єдності людини, природи, космосу, музичної стихії, багатстві зорових і слухових образів;
Б грі задля гри, у змалюванні хаосу, трагічного світовідчуття, зумовленого абсурдністю буття;
В зображенні грації, шляхетності, скептицизму, вільнодумства, у примхливій декоративності;
Г відтворенні високих ідеалів на противагу буденному життю, яскравих переживань, пристрастей, душевних проявів та осяянь.
Відповідь: А.
4) Укажіть правильне визначення. Кларнетизм – це:
А стиль ранньої лірики П. Тичини
Б різновид тропа
В авторський (П. Тичини) неологізм
Г гра на кларнеті
Відповідь: А.
5) Укажіть, яку має перша збірка П. Тичини:
А “Сонячні кларнети”
Б “Замість сонетів і октав”
В “Плуг”
Г “Вітер з України”
Відповідь: А.
6) Визначте основний мотив поезії П. Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…”:
А оспівування краси весни, її буяння
Б зачарування коханою
В плинності людського життя
Г захоплення повнотою життя, духовна спорідненість ліричного героя з природою
Відповідь: Г.
7) З’ясуйте, до якого різновиду лірики належить поезія П. Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…”:
А громадянської
Б філософської
В пейзажної та інтимної
Г інтимної та громадянської
Відповідь: В.
8) Укажіть, у якому творі П. Тичини поетичний паралелізм є основою композиції:
А “Ви знаєте, як липа шелестить…”
Б “Арфами, арфами…”
В усміх Інни
Г зустріч у гаю
Відповідь: А.
9) Прочитайте рядки з поезії П. Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…”:
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
“Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Визначте, яку риторичну фігуру у них використано:
А запитання
Б звертання
В оклик
Г оклик і звертання
Відповідь: А.
10) Прочитайте рядки з поезії П. Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…”:
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
А метонімію
Б метафору
В гіперболу
Г персоніфікацію
Відповідь: Г.
З’ясуйте, який троп у них використано:
11) Ліричний герой поезії П. Тичини “О панно Інно…”, згадуючи свою закоханість, найбільше пам’ятає
А очі Інни
Б коси сестри Інни
В усміх Інни
Г зустріч у гаю
Відповідь: А.
12) Прочитайте уривок:
Я Ваші очі пам’ятаю,
як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: “Ти рідну стрів!”
Укажіть, якій поезії П. Тичини належать ці рядки:
А “О панно Інно…”
Б “Ви знаєте, як липа шелестить…”
В “Коли в твої очі дивлюся…”
Г “Я сказав тобі лиш слово…”
Відповідь: А.
13) Прочитайте рядки з поезії П. Тичини “О панно Інно..”:
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Визначте, який фонетичний засіб у них використано:
А асонанси
Б алітерації
В асонанси та алітерації
Г звуконаслідування
Відповідь: В.
14) Укажіть, у якому творі П. Тичина відтворив трагічні події під Крутами:
А “Пам’яті тридцяти”
Б “І Бєлий, і Блок…”
В “Одчиняйте двері…”
Г “Загупало в двері прикладом…”
Відповідь: А.
15) У творі П. Тичини “Пам’яті тридцяти” згадується біблійний персонаж
А Ной
Б Авель
В Каїн
Г Мойсей
Відповідь: В.
16) Визначте основний мотив поезії “Пам’яті тридцяти”:
А національно-патріотичний
Б філософський
В пейзажний
Г інтимний
Відповідь: А.
17) Прочитайте уривок із поезії П. Тичини:
Воздвигне Вкраїна свого Мойсея, —
не може ж так буть!
Укажіть, якому твору він належить:
А “До кого говорить…”
Б “Пам’яті тридцяти”
В “І Бєлий, і Блок…”
Г “Одчиняйте двері…”
Відповідь: В.
18) Укажіть, у якій поезії П. Тичини постає образ революції як давно очікуваної нареченої:
А “Одчиняйте двері…”
Б “Скорботна мати”
В “Пам’яті тридцяти”
Г “Золотий гомін”
Відповідь: А.
19) Визначте, який художній прийом є основою побудови поезії П. Тичини “Одчиняйте двері…”:
А контраст
Б поетичний паралелізм
В художнє обрамлення
Г інверсія
Відповідь: А.
20) Укажіть, які мотиви поєднано у поезії П. Тичини “Арфами, арфами…”:
А прогнозування небезпеки у житті нації; заклик до боротьби
Б пророкування складних часів у житті нації; самозаглибленність від почуття кохання
В весни, як торжества життя, любові, щастя; передчуття випробувань і тривог у бутті нації
Г сподівання на краще; заклик до боротьби
Відповідь: В.
21) Прочитайте словосполучення з поезії П. Тичини “Арфами, арфами…”: арфи “самодзвонні”, весна “запашна”, думи “ніжнотонні”, бій “вогневий”, плач “перламутровий”. Визначте, які тропи у них використано:
А метонімії
Б синекдохи
В порівняння
Г епітети
Відповідь: Г.
22) Прочитайте уривки з поезії П. Тичини “Арфами, арфами…”:
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами…
З’ясуйте, який троп у них виділено:
А гіперболу
Б порівняння
В метонімію
Г персоніфікацію
Відповідь: Б.
23) Прочитайте строфу з поезії П. Тичини “Арфами, арфами…”:
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Укажіть, яким художнім засобом є виділені слова:
А порівнянням
Б оксимороном
В метафорою
Г гіперболою
Відповідь: В.
24) Прочитайте уривок із поезії П. Тичини “Арфами, арфами…”:
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна…
Визначте, яка поетична фігура у ньому переважає:
А поетичний паралелізм
Б інверсія
В риторичний оклик
Г градація
Відповідь: Б.
25) Прочитайте уривок:
Кохана,
Чом серце твоє не таке?
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається …
Спить груддя важке.
З’ясуйте, з якої поезії П. Тичини ці рядки:
А “Ви знаєте, як липа шелестить…”
Б “Коли в очі твої дивлюся…”
В “О панно Інно…”
Г “Я сказав тобі лиш слово…”
Відповідь: Б.
26) Установіть відповідність між поетичними рядками віршів та назвою твору.
1. Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…
2. Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новим Заповіті
З славою святих.
3. Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій” — десь чують дідугани.
А солов’ї!..
4. Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
А. “О панно Інно…”
Б “Одчиняйте двері…”
В “Вчись у природи творчого спокою…”
Г. “Ви знаєте, як липа шелестить…”
Д. “Пам’яті тридцяти”
Відповідь: 1 Б; 2 Д; 3 Г; 4 А.
4) Поєднайте ім’я письменника (1-4) з висловлюванням (А — Д) про нього
1 Павло Тичина
2 Андрій Малишко
3 Іван Драч
4 Василь Стус
А “Це був кінодраматург, відчайдушний реформатор у сфері поетики. Найулюбленіший жанр його ранньої творчості – балада. Його новаторство насамперед полягає в прагненні поєднати прадавнє народнопоетичне й сучасне осягнення життя…”
Б “Принциповий, нетерпимий до будь-якої неправди, не міг миритися з радянською ідеологією… Так, у вересні 1965 року, під час прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” у Києві, узяв участь в акції протесту проти масових політичних репресій у Радянському Союзі…”
В “Його перші спроби вражали всіх сучасників. Він був особливим, бо в ньому поєдналося все – він був і музикантом, і художником, і поетом. Дивовижної чистоти і святості ця людина була. І як його стали ламати і крутити… Але попри все він зумів відбутися як великий поет на початку своєї діяльності…”
Г “Поет-патріот і воїн за духом, ще у 20-х роках минулого століття на фронтах громадянської війни у складі добровольчої армії УНР захищав суверенність Вітчизни, осмислював поразку її в закордонних таборах для інтернованих осіб і розвивав ідею утвердження державності України, перебуваючи на теренах чехословацької еміграції…”
Д “Митець приятелював із такими відомими письменниками, як Максим Рильський та Остап Вишня, писав тексти до пісень, які звучали в Довженкових фільмах. Проте найкращі свої пісні створив у співавторстві з композитором Платоном Майбородою…”
Відповідь: ВДАБ.
Використані джерела:
- Пригоди української літератури (від романтизму до постмодернізму) / Ростислав Семків. — К. : Темпора, 2024. — 688 с. (С. 406)
- Українська література (рівень стандарту) : підруч. для 11 кл. закл. загальн. середн. освіти / Олександр Авраменко. — К. : Грамота, 2024. — 256 с. : іл.
- Українська література. Хрестоматія. 11 кл. Рівень стандарту : навч. посібник для закладів загальної середньої освіти / Л. Т. Коваленко, Н. І. Бернадська. — К. : ТОВ “Провідна видавнича група”, 2020. — 352 с.
- Українська література : Твій конспект. Оновлене й доповнене видання / Радзіховська В. Ю. — Черкаси : Видавець Пономаренко Р. В., 2022. — 296 с.
- Українська література (рівень стандарту). 11 клас. : зошит для оцінювання результатів навчання / В. В. Паращич, О. Я. Загоруйко. — Харків : Вид-во “Ранок”, 2019. — 48 с.
- Національний мультипредметний тест. Українська література : тестові завдання для підготовки до НМТ / С. Витвицька. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2024. — 80 с.
- Аркадій Любченко. Вибрані твори . — К. Смолоскип, 1999. — 520 с. (Серія «Розстріляне Відродження)
- Пігмей і геній водночас! Ірина Фаріон про Павла Тичину – “Ген українців”
- Вікіпедія: Тичина Павло Григорович
- Чому всі говорять про проєкт “Ти [Романтика]”?
- Вікіпедія: Будинок “Слово”
- Віра Агеєва. «Слово»: будинок смерті українського відродження
- Олександр Нечай. «Слово», завдяки якому з’явилося Українське Відродження
- Вікіпедія: Розстріляне відродження
- (ВАПЛІТЕ) Вільна академія пролетарської літератури
- Українська література: Тестові завдання. 5-11 класи : навч. посіб. / авт.-уклад. Н. І. Бернадська. — К. : ВЦ “Академія”, 2014 — 476 с.
- Українська література: довідник для абітурієнтів та учнів загальноосвітніх навчальних закладів / В. А. Мелешко, І. О. Радченко, О. М. Орлова, А. О. Панченков. — 2-ге вид., доповн. — К. : Літера ЛТД, 2014. — 560 с.
- Теорія літератури / Іван Безпечний. — Київ : Смолоскип, 2009. — 388 с.
- Українська література: Посібник для старшокласників і абітурієнтів / За ред. М. К. Наєнка. — К. : Либідь, 1995. — 368 с.
- П. Г. Тичина. Вітер з України : Поезії / Упоряд. Д. А. Головко, А. Г. Погрібний. — К. : Укр. письменник, 1993. —270 с. — (Шк. б-ка)
Дякуємо, що були з нами! Поділися своїми думками щодо прочитанного у коментарях.
Щоб дізнаватися ще більше цікавого, підписуйтеся на наші канали:
Або переходьте за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
Email адреса для ваших пропозицій: ask.olhamaria@gmail.com