Поезія Павла Григоровича Тичини. Найпопулярніші вірші
«Поезія Павла Григоровича Тичини — це музика і барви, що зливаються в гармонію слова, це дзвінка симфонія української душі.»
БЛАКИТЬ МОЮ ДУШУ ОБВІЯЛА
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!
1907
УКРАЇНО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРАЇНО
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,—
Чим тебе заспокою я — бідна людина,—
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
1909
ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ
До тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…
Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг…
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь — колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
Проти сонця блись-блись..
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись…
Ліше скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
Тиха думка свята.
1911
Слова: Павло Тичина “Де тополя росте”. Музика: Олександр Паливода
ВИ ЗНАЄТЕ,
ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ…
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить.
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани,
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
КОЛИ В ТВОЇ ОЧІ ДИВЛЮСЯ
Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,
Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!.. Кохана,
Чом серце твоє не таке?
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається ..
Спить груддя важке.
1911
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи,
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1913
Я СКАЗАВ ТОБІ ЛИШ СЛОВО
Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.
1913—1914
ДУША МОЯ — ПОСЛУХАЙ!
Душа моя — послухай! —
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана, —
Мов срібнотканий сон.
Життя моє — молитва
Всевладниці Красі,
Горіння — розцвітання
В огні квіток-думок.
Я стежу за хмарками,
Ловлю їх світлий сум.
Ах, серце ж те все в пісню
Чудову переллє!
Як ніч розкриє книгу —
Я радо йду в свій храм.
А в нім лиш зорі, зорі,
А в нім поля, поля…
Мов жрець, той жрець — послухай! —
Молюсь, горю в огні.
Бо на душі, — кохана, —
Одно: люблю, люблю…
1915
А Я У ГАЙ ХОДИЛА…
А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку
Я зайчика зустріла
дрімав він на горбку
була б його спіймала
зозуля ізлякала
ку
ку
1917
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,—
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів,—
Лиш Сонячні Кларнети.
1918
ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО
Подивилась ясно, – заспівали скрипки! –
Обняла востаннє, – у моїй душі. –
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Знав я, знав: навіки, – промені як вії! –
Більше не побачу, – сонячних очей. –
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені як вії сонячних очей!
1918
ЕНГАРМОНІЙНЕ
СОНЦЕ
Десь клюють та й райські птиці
Вино-зелено´.
Розпрозорились озера!..
Тінь. Давно.
Косарі кують до сходу.
Полум’я квіток!
Перса дівчини спросоння:
Син… синок..
ВІТЕР
Птах — ріка — зелена вика —
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
Над житами — йде з медами —
Хилить келехами.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
О ПАННО ІННО…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
0 ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915
АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
Скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
Чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
СВІТАЄ
Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
“Безсмертний, помилуй!” — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає…
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву
Безмовні тумани тремтять над полями,
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас Ти раниш у серце мечами?
1914-1916
ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ
Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль!
Промінні за´ори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль…
Ой, не фанфари то, а сурми і гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!
ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА
Десь надходила весна.
— Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі…
Наливалися жита.
— Я сказав їй: золота!
Гнівно брівоньки зламалися.
Одвернулася. Пішла.
Тільки довго оглядалася —
Мовби кликала: іди!
Почали тумани йти.
— Я сказав: не любиш ти!
Стала. Глянула. Промовила.
От і осінь вже прийшла.
Так любить? — кажи. Ти швидше ж бо! —
Блиснув сміх їй, мов кинджал…
Зажуривсь під снігом гай.
— Я сказав їй: що ж… прощай!
Враз сердечним теплим сяєвом
Щось їй бризнуло з очей…
Сизокрилою голубкою
На моїх вона вустах!
1917
ЯК УДАРИЛИ У ДЗВОНИ
Як ударили у дзвони —
Покотилася луна!
Як у труби затрубили —
Відгукнулася луна…
Тож діброва засміялась,
Зашовковилась трава.
На корогві на червоній
Опромінені слова.
Встань, народе, із неволі,
Рани серця обітри.
Всі степи заголубіли,
Поблакитніли вітри.
Прокидалися, дивились
З-під густих печальних вій.
«Хто сказав? — чи то почулось? —
Воля! Воля! — Боже мій…»
І раділа вся природа —
Тільки плакав чоловік.
І раділи гори, води —
Сам ридав лиш чоловік…
1917
ЗОЛОТИЙ ГОМІН
Над Києвом — золотий гомiн,
I голуби, i сонце!
Внизу —
Днiпро торкає струни…
Предки.
Предки встали з могил;
Пiшли по мiсту.
Предки жертви сонцю приносять —
I того золотий гомiн.
Ах той гомiн!..
За ним по чути, що друг твiй каже,
Вiд нього грози, пролiтаючи над мiстом, плачуть,—
Бо ïх не помiчають.
Гомiн золотий!
Уночi,
Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
Розчини вiкно, послухай:
Слухай:
Десь в небi плинуть рiки,
Потужнi рiки дзвону Лаври i Софiï!..
Човни золотiï
Iз сивоï-сивоï Давнини причалюють.
Човни золотiï.
…З хрестом,
Опромiнений,
Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрiй Первозванний.
Ступає на гори:
Благословеннi будьте, гори, i ти, рiко мутна´я!
I засмiялись гори,
Зазеленiли…
I рiка мутная сповнилася сонця i блакитi —
Торкнула струни…
Уночi,
Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
Вийди на Днiпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засiває.
Падають
Зерна
Кришталевоï музики.
З глибин Вiчностi падають зерна
В душу.
I там, у храмi душi,
Над яким у недосяжнiй високостi в’ються голуби-молитви,
Там,
У повнозвучнiм храмi акордами розцвiтають,
Натхненними, як очi предкiв!
Вiн був мов жрець, сп’янiлий вiд молитви,—
Наш Киïв,—
Який моливсь за всю Вкраïну —
Прекрасний Киïв.
— буря!
Стихiйно очi вiн розкрив —
I всi смiються, як вино…
— блиск!
— жах!
Розвивши яснi короговки
(I всi смiються як вино),
Вогнем схопився Киïв
У творчiй високостi!
: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячi очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! — з тисячi грудей.
I над всiм цим в сяйвi сонця голуби.
: слава! — з тисячi грудей.
Голуби.
То Украïну
За всi роки неслави благословляв хрестом
Опромiнений,
Ласкою Божою и серце зранений
Андрiй Первозванний.
I засмiялись гори,
Зазеленiли…
Але ж два чорних гроба.
Один свiтлий.
I навкруг
Калiки.
Повзають, гугнявлять, руки простягають
(О, якi скорченi пальцi!) —
Дайте ïм, дайте!
Ïсти ïм дайте — хай звiра в собi не плекають,
— дайте.
Повзають, гугнявлять, сонце проклинають,
Сонце i Христа!
Проходять:
Бiднi, багатi, гордi, молодi, закохані в хмари
й музику —
Проходять:
Чорний птах — у нього очi-пазурi! —
Чорний птах iз гнилих закуткiв душi,
Iз поля бою прилетiв.
Кряче.
У золотому гомонi над Києвом,
Над всiєю Вкраïною —
Кряче.
О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп’яття душi людськоï
Столiття довбав?
Столiття довбав?
Столiття.
Чи не ти виймав живим очi,
Iз серця вiру?
Iз серця вiру.
Чого ж тобi тепер треба
В години радостi i смiху?
Чого я; тобi треба тепер, о бездушний пташе? —
Говори !
Чорпокрилля на голуби й сонце —
Чорнокрилля.
— Брате мiй, пам’ятаєш днi весни на свiтанню волi?
З тобою обнявшись, ходили ми по братнiх стежках,
Славили сонце!
А у всiх тодi (навiть у травники) смiялись сльози…
— Не пам’ятаю. Одiйди.
—Добрий мiй, чом ти не смiєшся, чом не радiєш?
Цо ж я, твiй брат, до тебе по-рiдному промовляю,—
Невже ж ти по впiзнав?
— Вiдступись! Уб’ю!
Чорний птах,
Чорний птах кряче,
I навкруг
Калiки.
В години радостi i смiху
Хто ïх поставив на колiна?
Хто простягнуть сказав ïм руку,
Який безумний Бог — в години радостi i смiху?
Предки з жахом одвернулись.
: виростем! — сказали тополi.
: бризнем пiснями! — сказали квiти.
: розiллємось! — сказав Днiпро.
Тополi, квiти i Днiпро.
Дзвенить, дзвенить, дзвенить
I б’ється на шматки…
— Чи то не золотi джерела скресають пiд землею?
Лелiє, вiє, ласкавiє,
Тремтить, неначе сон…
— Чи то не самоцвiти ростуть в глибинах гiр?
: виростем! — сказали.
: розiллємось! — Днiпро.
Зоряного ранку припади вухом до землi —
…iдуть.
То десь iз сел i хуторцiв iдуть до Києва —
Шляхами, стежками, обнiжками.
I б’ються в ïх серця у такт
— iдуть! iдуть! —
Дзвенять, немов сонця, у такт
— iдуть! iдуть! —
Там над шляхами, стежками, обнiжками.
Iдуть!
I всi смiються, як вино:
I всi спiвають, як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Вслухався я в твiй гомiн золотий —
I от почув.
Дивись я в твоï очi —
I от побачив.
Гори камiння, що на груди моï навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух…
Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвiчний Дух.
Вiтай же нас ти з сонцем, голуба´ми.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вiтай нас рiдними пiснями!
Я — молодий!
Молодий!
1917
УПАВ ЖЕ ВІН
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер —
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі —
слав усім привіт.
1918
ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ…
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…
1918
І ЯВЛЯВСЬ МЕНІ ГОСПОДЬ
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що ти тихий як роса,
Многодумний як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю.
І ставаа в я на коліна
Слухав господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав ти сам?
НАИВИЩА СИЛА
— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось
і постукав у двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.
Зеленіло й
добрішало небо. А над усім містом величезний
рояль грав…
І зрозумів я — настав Великдень.
МЕСІЯ
Уявляю —
(страшна мить!) —
прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п’яне:
— В розстріл! на тротуар! —
І місяць встане
як на пожар.
Замість дощу, замість роси —
каміння з неба…
І чиїсь голоси:
— Не треба, не треба! —
Каліка, поспішаючи кудись, наступить
на дитину.
І всі будуть кричать без упину:
— Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов! —
І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
1918
СКОРБОТНА МАТИ
Пам’яті моєї матері
І
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула – скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа мати,
Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!.. людське серце
До краю обідніло.
ІІ
Проходила по полю –
Зелене зеленіє…
Назустріч учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.
ІІІ
Проходила по полю.
В могилах поле мріє –
Назустріч вітер віє –
Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? – не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Христос воскрес, Маріє!
Ми – квіти звіробою,
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.
Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє;
О згляньсь хоч Ти, Маріє!
ІV
Проходила по полю…
– І цій країні вмерти? –
Де він родився вдруге, –
Яку любив до смерти?
Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито.
– За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки, –
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!..
Над нею колосочки
“Ой радуйся!” – шептали.
А янголи на небі
Не чули і не знали.
1918
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозіп’ятий я.
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Чорнозем підвівся, і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
1919
МІЖПЛАНЕТНІ ІНТЕРВАЛИ…
Міжпланетні інтервали!
Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер…
А між ними не хорали —
Вітер
Марс — як Бога! — Марс, Венера.
— скрізь там ждуть, як Бога, друга:
Очі революцьонера,
Туга
Крик в міжзоряному лоні:
Ми б цвіли, пили б веселе! —
Так душа, душа в полоні,
Леле
Ми б як трави, як отави…
Так ті ж самі скрізь прокльони!
Крають серце не октави —
Нони
1919
АНТИСТРОФА
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
ЗАГУПАЛО В ДВЕРІ ПРИКЛАДОМ
Загупало в двері прикладом, заграло,
зашкрябало в шибку.
— Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся
в хаті.—
Застукало серце, різнуло: ой горе!
це ж гості до мене.
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився
синочок…
Біжить одмикає сінешні,
гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить —
сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату:
один з них писати сідає,
два інших стають коло печі,
а два при рушницях на дверях.
— Ну, як же живеш, молодице? Показуй,
що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається тихо.
Горщок витягають із печі,
в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця,
намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже
почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки
всміхається страшно.
— Ну, як же живеш, молодице?
Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла.
Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.
— Та так і живу,— проспівала.—
Хіба ж то йому я не мати?
Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? — Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люди, їй-богу: —отак тільки тут
полоснула —
затріпалось зразу і стихло.
Повірите, люди,— їй-богу…
Отак і живу,— проспівала.—
Отак удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона
пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка,
голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;
заплакала б тяжко — не може,
лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе!
Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать
заважають.
1921
ЧИСТИЛА МАТИ КАРТОПЛЮ
(Уривок із поеми)
Чистила мати картоплю,
а сестри гуляли у кукол.
Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.
Мати: як жити тепер їм?
Чи вріжуть землі хоч у полі?
Та й що з тії латки, як вріжуть?
Буде ще голоду, буде
горя і сліз! Хоч бо син де нанявсь,
може б, став у підмозі.
Так вже натерпілись, так настраждались,
що й як воно далі —
хто його знає… Дівчатка за нею,
ловенько сівши,
кукол учили сапать на городі:
от так та отак, бач,
треба; не тільки поверху, а й знизу його
зворуснути —
от і ростиме як слід, от і вродить,
що всім нам і мамі
стане, до льоду. Почула це мати, до них
обернулась:
— Ластовенятка мої, мої любії дітки!.. —
Хотіла сказати
ще щось, та тільки не вийшло.
Сльози, скипівши на віях,
впали на руку, яка на коліні лежала (випав
ніж непомітно), друга ж рука ще тримала
картоплю
й тихо дрижала, а з нею тремтіли
й кільця лушпиння,
що, недочищені, кригко звисали з картоплі
додолу…
Діти принишкли, покинули кукол
і нум собі плакать.
Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози
втерла. Лушпиння порвалось і, впавши,
на куклі скрутилось,
мовби гадючка…
Тут увіходить син: — Мамо! ви знов?
Якби ви не плакали,
то, може б, хоч легше було!
Чи ви чуєте, мамо?
Ставила тую картоплю до печі.
Брачку діставши,
знизу чавун обхватила й посунула глибше
уліво,
де вже крутінь угорявся,
крутінь як з огнистого дроту,—
дрова тріщать починали.— Та чую,
не вся ще оглухла! —
Дрова тріщать починали, а хмара синіла
у вікнах.
Сестри поглянули строго і відступили од печі.
(— Може ж, не вся ще оглухла).
А хмара синіла у вікнах…
Син постояв-постояв, а далі почав
ходити по хаті:
— Батько не вертався? — Мати немовби
до себе:
— Бачте, стара вже, дурна, непотрібна.
Хіба я що знаю!
Що ж зостається мені, як не плакать?
Син комуністом,
батько, здурівши, у штунду пошився,
якби ще у штунду —
Сусом Христом об’явив себе, партію водить
по селах!
Що ж, іскажіть мені, що зостанеться?
Ну ріжте, ну бийте,
в гроб удавіть мене з дрібними дітьми,
нехай я вже буду
вашим коліном придушена,
наче ота Україна панами.
Син засміявся: — Ну, до чого це? Навіщо
таке говорити?
Ну, ви стійте собі за свою Україну,
а мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю.
Хочте — то й зовсім без вас буду жити,
як хочте, то й зовсім.
Завтра, сьогодні ж пійду й не вернуся.
Куди — я вже знаю! —
Мати замовкла, об глечик почиргала,
ніж погострила.
Діти з-під полу гарбуз їй котили
і гейкали: ну ж бо!
Бач, як він слухає, лисий на лобі бичок
з одним рогом!
Ну ж бо! А син трохи м’якше: — Як хочте,
пійду й не вернуся.
— Та чого я там хочу! Ніж устромить
собі, щоб не бачити цих злиднів,—
ось чого
я хочу! — Гарбуз крехнув
і розламався на дві
половині.
В хаті запахло волоським насінням
і трошки морозом.
Діти нагнулись вгризнуть половинку —
й голівка ’б голівку
стукнулись. Смішно їм стало.
Отож, вибираючи кишки,
кихкать вони почали, прориватися сміхом.
Погляне
одна на одну, та й знову, ще дужче,
аж трусяться плечі,
глянуть, та й знову, аж поки ікотка грудна
не напала.
А от із батьком прийдеться-таки
щось робить. Син: я знаю,
про що ви кажете.
(Павза. Кіт сплигнув із печі.)
Тільки уже ж
він не покається. Навряд.
Брязнуло в сінях, загрюкало в двері.
— Ой мамо, боюся! —
Діти до матері: — Мамо, боюся,
він буде нас бити! —
Навстіж з розгону розкрилися двері,
і звідти кричало:
— Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте,
співайте,
бийте в кимвали, тимпани: явився Христос —
бог і цар ваш!
Тиша настала. Чавун зашипів.
Грізно-синя — тиша — у вікнах —
Благословляючи направо й наліво,
увіходив
до хати бог: у сорочці під поясок,
босий, лоб узенький, у два пальці.
Бог: Утомився я! Сяду, посиджу.
А що там ти вариш?
Знаєш, сьогодні возносивсь на небо,
і так було жалько,
так же вас жалько. Апостоли кажуть:
Підстрибуй, осанна.
Я ж що руками махну, то й все вище, махну,
то все й вище.
Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна,
й чого ти
ходиш до мене? У злидні увів нас,
дітей одкаснувся —
йди собі звідки прийшов і у піч
не заглядуй. Іуда!
Двері нащо то одзяплені кинув?
Ти чуєш, п’янюго?
Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх
доторкніться.
Рани від гвоздій ось бачте в долонях? —
за вас я розп’явся.
Мати: Іди, бо, їй-бо, як візьму оту брачку, то буде,
буде і ребрам твоїм, голові і рукам —
чи ти чуєш?
Син: (чвіркнувши на долівку): Це чисто
як в тіятрі на приставленії.
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри.
Треба боротись: антихрист явився.
Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді
будемо про антихриста… Там… кажуть…
А, та ну його к чорту — ви таки колись
дограєтесь!
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
Сусідська дівчина на дверях:
— Ой тіточко,
чи ви чули? Ларивон-штундист убив
свою меншу дочку! —
Син. Нехотя. Обернувся. — Брови! Просто
проти нього стояли брови!..
Сус Христос підвівся.
Мати заголосила.
1920—1925
ДО КОГО ГОВОРИТЬ?
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
я задихаюся, я гину.
Я покажу такії речі
в однокласо´вій ворожнечі,
я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми б знали, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії…
Рабіндранате-голубе,
та де ж той серп нам, молот і лани?
Рабіндранате-голубе,
од достоєвщини звільни!
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
1926
НА «СУБОТАХ» М. КОЦЮБИНСЬКОГО
(В Чернігові 1910 року,
як я ще вчився в середній школі)
Високий, трохи зігнутий у плечах,
він зустрічає нас на дверях: — О!
сьогодні й новички є? А по втечах
не кинуться ж за вами? — Все одно
(ми сміємось) не вернемось: хай правлять
“всеношну” батюшки й без нас, в рядно,
чи то пак в ризу, обіп’явшись.— Давлять
церквами вас, як і мене колись
душили. Ну, заходьте ж! — Нас цікавлять
“суботи” Коцюбинського, а слизь
церковна… ой, набридла ж як!.. Привітно
сміється він до нас. І тепла бризь
в очах його: — Помітно ж бо, помітно,
що ви не будете царю служить
та церкві. Роздяглися? Прошу! — Квітно
до зали двері розчинились. Жить
схотілося ж одразу — стільки люду!
Від лампи від калільної дрижить
кружечок там на стелі… Йдем, без труду,
по-теплому знайомимось. І враз:
— Дозволите сказать? а то забуду!
(Присутні в залі втихли. Квіти з ваз
теж насторожились): — Поет між нами! —
Усі: — Поет, а де ж?..— і кожен раз
дивились на дідка, який (з бровами-
острішками) сидів і все гортав
журнал якийсь. І я з товаришами
своїми теж на нього поглядав
з цікавістю. Та Коцюбинський: — Бачу,
що не вгадали. Гляньте ж! — показав
рукою він на мене. Як в гарячу
я воду вскочив! Серце налилось…
бо справді ж: молоденький — що я значу?
А він сідає тут до столу: — Ось
той зошит ваш, що ви його в суботу
дали мені. В ньому такеє щось
крізь зелень прозира!.. Ну, як, в роботу
ми включимо і це? — він запитав.
Усі: — Будь ласка! просим! — Про голоту
тоді я прочитаю.— Тиша. Став
читати він — і я в своїх писаннях
побачив те нове, чого не знав
раніш. В притишеннях і наростаннях
гучного голосу його — рости
почав я. А відтоді ж у зростаннях
все йду. Як де убрід. А де й через мости.
А прочитав тоді М. Коцюбинський саме оцей вірш: «Роз-
кажи, розкажи мені, поле: чого рідко ростуть колосочки?»
20 — 21 вересня 1937 р.
МЕНІ СНИТЬСЯ ТАЯ ХАТА
Мені сниться
тая хата, де я жив.
Мені сниться
та вулиця, де ходив,
і ті люди,
і ті дерева…
А коло нас
кругом –
стояли хати,
ще й церква стара…
Ой тепер вже не в селі ми
та й не коло церкви…
Куди не глянь —
могила, –
могила,
високо над ними бур’янина…
…Із села мого рідного,
з далекої далечини
линуть голоси
до мене…
1943
Дізнавайтеся більше цікавих відомостей про Павла Тичину, переходячи за цим посиланням.
Не забудьте підписатися на наші канали:
Або переходьте за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
Email адреса для ваших пропозицій: ask.olhamaria@gmail.com
