Добрі справи

25.01.2025

“Добрі справи” – це одна із казок розказаних дівчинці Алісі. Ця казка входить до розділу V збірки під назвою “Казки майбутніх поколінь”. Приємного читання! А за цим посиланням ти можеш перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси.

Добрі справи

∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)

Один чоловік зібрався піти на три дні, аби побути на природі на самоті та молитися. Так він робив кожної весни та осінню. З собою чоловік не брав ані крихти хліба, ані краплі води. Він повинен був робити добрі справи й допомагати самій Матері-Природі, а вже вона його й нагодує. Чоловік в цьому був переконаний. Хоча, насправді, його дружина ще намагалася зібрати чоловікові торбинку з їжею, а діти пробували підкинути хоча би цукерку до кишені свого батька. На що той з усмішкою сказав:

– Навчіться робити добрі справи, а природа сама вам віддячить за це!

Так він і пішов мандрувати з порожніми руками, хоча й з добрими намірами у своєму серці.

Йде, бачить стоїть яблунька. Це було гарне деревце, геть усе обвішане спілими яблучками. Так рясно вродили, що всі гілки під тягарем додолу похилилися. Підійшов чоловік до яблуньки, то вона йому й каже:

– Обтруси мої гілочки, яблучка вже дозріли.

– Добре, допоможу, – відповів їй чоловік.

Обтрусив обережно. Яблучка й посипалися з дерева додолу. Гілочки вмить розпрямилися й піднялися догори, ближче до неба.

– Дякую, – відповіла яблунька, – скуштуй моє яблучко.

Відкусив чоловік яблуко, каже:

– Ох, яке ж воно смачне та соковите. Дякую тобі, яблунька.

– То візьми ще одне, поклади у кишеню та не їж його. Воно тобі ще у пригоді стане.

Так чоловік і зробив. А сам погледів-погледів, що яблука смачні по землі розкидані, замислився. Взяв тоді кошики з лози в’язані, що поруч стояли та поскладав у них яблука.

– Тепер порядок.

Подякував він яблунці ще раз і пішов далі. Йде, йде… Аж ось піч стоїть. Підійшов ближче до неї, то вона й промовила до нього людським голосом:

– Вийми, будь ласка, мої пиріжки. Вони вже готові.

– Чому б і ні? – промовив.

– Підійшов до печі й вийняв спечені, запашні пиріжечки.

– Скуштуй мого пиріжечка, – промовила до чоловіка піч.

Чоловік взяв один пиріжок та з’їв його.

– Ох, які смачні твої пиріжечки. Які ж вони такі пишні та здобні! З якою начинкою вони зроблені?

– З усіх лісових ягід, що тут ростуть. На здоров’я тобі, чоловіче. Візьми ще один пиріжок та не їж його. Він ще тобі знадобиться.

– Дякую, піч! – сказав чоловік.

А сам як глянув: піч цю ніхто не лагодив – бока пооблуплювались вже.

– Піч, – знов заговорив чоловік, – ти дозволиш мені тебе полагодити?

– Авжеж, – аж повеселішала піч. – За мною вже давно ніхто не доглядав.

Замісив тоді чоловік глини, відремонтував піч. Тепер боки в неї стали рівненькими.

– Можна я побілю тебе, піч?

– Можна, – зраділа вона.

Чоловік побілив піч та ще візерунки гарні на ній намалював. Самому сподобалося, як зробив. Ще раз подякував печі та пішов собі далі.

Йде. Бачить річка тече. Захотів чоловік підійти до неї вмитися та води напитися. Підійшов ближче та питається:

– Чого ти така сумна, річечка?

– Як мені не сумувати? – відповідає річка чоловікові. – Он бачиш, не має в мене того дзвінкого журчання. Всі мої струмочки течуть порізно, бо не можуть об’єднатися – каміння не дає, заважає, – сказала річка і важко зітхнула.

– Я тобі допоможу, – мовив до річки чоловік.

– Ти мабуть не впораєшся, бо самому не під силу буде – каміння багато й важке воно дуже.

– Впораюся.

І вже став закочувати рукава вище, щоб не намокли. Сам ногами у річку зайшов і став шукати каміння. Ось один невеличкий камінчик знайшов, а потім і другий, і третій… Так скоро вже й ціла купа того каміння на березі була. Та чим довше він вишукував каміння, зрозумів, що на дні ріки залишилися самі найважчі камені.

Чоловік працює й працює. Вже й обідня пора, а роботи ще у чоловіка багато. Не полишає, працює далі. Дивиться, вже залишився один-єдиний, але найбільший камінь. Спробував його підняти – не вийшло, навіть поворухнути не вдається. Але не може чоловіка це зупинити. Думає собі так:

– Став робити – доводь справу до кінця!

Міркувати почав чоловік, як з цим величезним каменем впоратися. Пішов шукати суху деревину. Спиляв її. з одного боку обстругав та заточив. Знову пробує камінь той з ріки вийняти: заточений кінець під величезний камінь підводить, а сам впирається з іншої сторони стовбура. Ось вже цей важучий камінь з місця рушив. А потім ще більше поривання свого приклав і …

Камінь з річки на берег та й вискочив.

Задзвеніли радісно річкові потоки! Всі в одну купу, нарешті, злилися.

– Дякую! – сказала річка. – Я пишаюся твоєю наполегливістю, спритністю та силою духу! Колись і моя поміч знадобиться. Розраховуй на мене. Я тобі у пригоді стану.

Чоловік вмився та напився чистої водиці. Подивився, а сонце вже сідає.

– Додому вже пора, – подумав чоловік, бо три дні дні так непомітно вже й пролетіли.

Але поки що попереду він бачив лише непрохідний, темний ліс.

– Що ж його робити? – міркував чоловік. – Чи тут лишитися? Чи спробувати через темний ліс піти, а ніч ось-ось настане.

Так, чоловік розмірковував сам собі, а й таки по-трошки йшов у сторону лісу, бо додому вже дуже хотілося йому дістатися, до своїх діток та дружини.

Ось і ліс. Став чоловік перед темними, непролазними хащами, набрав повні груди повітря і тільки-но хотів зайти у той ліс, як з кишені яблучко й викотилося.

– Йди за мною та нікуди не звертай. Я виведу тебе з цього лісу, – мовило яблучко чоловікові.

А саме стало, як ліхтар світити. Чоловік не здивувався. Він занадто поспішав додому і не хотів провести цілу ніч у лісі. Він йшов за яблучком, яке котилося попереду. Крок за кроком і ось вони вже у самісіньких хащах непролазного лісу. Чоловік поспішає, боїться від яблучка відстати, яке йому дорогу вказує.

Довго вони йшли, аж ось, нарешті, ліс і скінчився. На дворі вже стояла темна ніч. Сонце вже давно сховалося за небокрай. Подякував чоловік яблучкові за поміч і тільки тоді й зрозумів, що поки вони через ліс йшли, він жодного разу не об одну гілку дерева не зачепився, жоден кущ не штрикнув його!

– Вже й ніч, – промовляє сам до себе чоловік. – Де б його переночувати?

Аж раптом бачить, попереду якась хатинка стоїть. Постукав він у двері – ніхто не відповідає.

– Є хто вдома? – питає чоловік.

Тиша. Тоді чоловік взявся за ручку і побачив, що двері були не зачиненими. Зайшов він у хатинку. Там була піч, але не топлена. Був і стіл, але на ньому не було й скоринки хліба. Була лавка, але ніякої ковдри, аби накритися.

– Ну то й за те, дякую! – промовив чоловік. – Хоч дах над головою є.

Але ж тієї ж миті вискочив пиріжок з кишені чоловіка і давай по господарству поратися. Мить – і піч вже розтоплена. Зразу стало тепло й затишно. Іще мить… і на столі з’явилися страви: їж скільки душа бажає! Там були і м’ясо смажене, і картопелька в мундирах відварена, і узвар, і хліб на столі.

Поїв чоловік досхочу. Спати йому захотілося. Дивиться, а на лавці вже застелено і бушлат є, аби вкритися, і навіть подушка. Задрімав чоловік… Гарно йому спалося у цій хатинці. Прокинувся вранці, дивиться, а всього, як і не бувало. Піч не горить. На столі порожньо. Встав чоловік, потягнувся, зирк… і на лавці вже нічого не має.

– Додому треба. Зволікати не має чого.

Подякував він цій хатинці і пішов. Йде… Десь там на горизонті вже й село його видніється. За сім’єю скучив, за своїм рідним домом теж.

Крокує, поспішає. Коли бачить, а попереду рів великий простягається. Та такий широкий, що ні перескочити, ані перейти. Хотів було чоловік якусь широку, стару деревину поперек покласти, щоб того берега дістатися. Та інший берег так далеко, що ніяка деревина не спасе.

– Що його тут придумати? – бідкається чоловік. – Як мені через рів перебратися? – питає.

Тут чує вода задзюрчала. Дивиться він, як рів водою наповнюється. То річечка йому допомагає! Скоро рів став наповненим водою.

– Але ж як переплисти? – думає чоловік. – Той берег досить далеко…

І тут вода стала вкриватися кригою. Скоро вся льодом взялася.

Поставав чоловік обережно одну ногу на кригу. Постукав. Крига виявилася міцною. Ступив обома ногами і швиденько перейшов на інший берег. Але як тільки його ноги ступили на землю, одразу крижана вода загула, задзвеніла і стала танути. Скоро крига розтанула зовсім і вода почала сходити. Зовсім не багато часу пройшло, а рів вже став, як і до того, порожнім. Здивувався чоловік. За поміч подякував річці:

– Дякую тобі, річка! – промовив голосно.

Поспішає додому. Ось і його оселя недалечко. Тут дітки його запримітили. Побігли до батька, обіймають його, бо скучили сильно. Хотів був чоловік пригостити діточок своїх, та пригадав, що кишені в нього вже порожні.

– Чи ні? – торкнувся він своїх кишень. – Оце так! – радісно вигукнув він, бо в них знаходились і пиріжок, і яблуко.

Став він діток своїх пригощати. Дістав яблуко. Дав наймолодшому хлопчикові, дивиться а у руках знов яблуко є.

– Хіба так буває? – здивувався чоловік.

А сам вже пригощає середню доньку. І знову у долоні чоловіка яблуко з’явилося. То він дав посмакувати й старшому синові, і навіть дружині яблучко знайшлося.

Теж саме вийшло і з пиріжком. Всіх пригостив. Ще раз торкається своїх кишень – тепер в них точно анічогісінько не має. Подякував він тоді Богові, що додому повернувся живий, здоровий і за те, що Матінка-Природа нагодувала його та його сім’ю.

Дружина чоловіка хутко накриває на стіл, порається, радіє, що всі знову у купі. Дітки раді-радесенькі сидять біля татка, смакують соковиті яблучка та солоденькі пиріжки.