ЧИМ СПОВНЕНЕ ТВОЄ СЕРЦЕ? (Сучасні казки українською мовою)
“Чим сповнене твоє серце?” – це одна із багатьох неймовірних пригод дівчинки на ім’я Аліса. Приємного читання! А за цим посиланням ви можете перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутніх поколінь”.
Чим сповнене твоє серце?
∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)
Тоді йшов ще 2024 рік – кривавий, страшний, геть несправедливий рік війни. Не те, що зараз, коли люди живуть у мирі, добробуті й злагоді.
А тоді якось пізньої осені сиділа Аліса за письмовим столом та все читала-вичитувала, рахувала-перераховувала, вчила-зазубрювала напам’ять історично важливі дати й події з історії України. Так дівчина готувалася до ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання), бо дорослою вже стала.
А жила вона тоді, як ви вже знаєте, в червоній зоні, що розташована була близько від лінії фронту. Там жили її батьки, які не виїхали, не покинули Батьківщини у важкий період. Жила там і її бабуся, та ще дві тітки. Ці залишилися, а інші близькі родичі, їх було одинадцятеро за підрахунками самої Аліси, ті ж виїхали. І по сей день так і проживають десь поза межами України: хто в Італії, хто в Польщі, а хто й в Австрії оселився…
Аліса ж навпаки, старанно вдосконалювала рідну вимову, насолоджуючись українською мовою – мовою славних, вільних козаків, визначних українських діячів, що вели Україну до самовизначення, національно-територіальної автономії й незалежності.
Багато чого Алісі треба було зрозуміти, передумати, переосмислити. Це тоді вкрай полонило її юнацькі думки.
– Хіба ж бо відбулася б окупація Криму, Донецької та Луганської, Херсонської та Запорізької областей, коли то люди вберегли у своїй пам’яті давню минувшину? Позабували… Не втримали. Чому? Правда ж мені дід все казав, що рід свій пам’ятати слід аж до сьомого коліна, знати де й що відбувалося тоді. Забули безпам’ятні…, – замислилася дівчинка. А потім ще промовила вголос, наче б і сама до себе, бо нікого поруч не було в її кімнаті. Промовила тихо, неспішно, низьким голосом, щоб і собі назавжди втямити те:
– 150 років своєї б історії знали б як табличку множення. А це небагато-немало аж до 1874 року… І Першу світову війну, запеклу боротьбу за визнання, і розчарування, коли не справдилися надії українців, і голод, і як знову була роздертою, розкраяною Україна наша… Та це ж тільки 150 років! А варточит історію, яка і до того була, знати ким були, як жили наші предки… Як то можна бути (жити) та не знати звідкіля ти, хто ти й для чого? Справді, як це сталося???
Глибоко замислилася Аліса, аж голова від тих думок, як чавун важкою стала.
– У Бога поспитаю, – думає.
Сіла зручно, прикрила очі. Бачить як рука її Божа тягне-вириває з тих думок. Летить Аліса у височінь до Сонця. Все вище й вище піднімається, перед Абсолютом предстає та близько підійти не може, та й не сміє. Своїм білим величним сяйвом опоясує Творець все навкруги. Тільки Він… Всюди…
– Нащо мене приведено та поставлено перед Всевишнім? – тільки й встигла подумати про себе дівчина.
Сяйво стало настільки сильним, що Аліса заплющила свої оченята. Думок вже зовсім не було. Тільки тепло, яке пронизувало все її тіло, кожну клітинку. Це був той момент, коли ти є посеред Всесвіту, а Всесвіт перебуває всередині тебе. Все й нічого водночас. Насолода. Тиша. Спокій. Мир.
– Зрозуміла? – перервав найсолодшу медитацію дівчини Голос.
– Що? Що я повинна була зрозуміти? – думала вона. – Ще б трішки поніжитися у обіймах Світу, а тут різко обривають те відчуття, та ще й відповідати приходиться. Та Бог на те й Абсолют – СПРАВЕДЛИВІСТЬ Його основа.
Зовсім вже оговталася дівчина. Відкрила очі.
– Світло не лише Я, але й ти! Іди, світи, розповсюджуй!
– Як? – не зрозуміла Аліса, що їй таки робити.
– Даруй свою любов й теплоту людям, зігрівай найрідніших, обіймай їх, даруй свою ласку.
… Дивиться Аліса, перед нею відкриті книжки, зошити лежать. Глянула, знов у голові зашуміло: “Забули, не вберегли, пам’ять свою загубили.”
Встала. Впевнено ступила: крок, зробила інший…
– Моя справа зараз ДІЯТИ! Робити те, що в моїй змозі, – відчеканила Аліса.
Прийшла до матусі, яка поралася по дому. Хоча та і зайнята була дуже, відволікати її незручно та Бог велів.
– Що мені сказано, те я й зроблю, – майнула думка у дівчини. А вголос вимовила:
– Мамо, ти моя мила, я тебе люблю. Я хочу подарувати тобі своє тепло.
Доторкнулася вона до маминого плеча, поцілувала у скроню.
– Любов – найдорожча в світі, то я тобі її дарую.
Обійняла, притулилася, зігріла рідне материнське серце у своїх дитячих обіймах.
Мати покинула прибирання. І тихо пригорнула до себе свою кровинку… Ніщо тоді не мало більшого значення, тільки РАДІСТЬ БУТТЯ. Відлягла від серця матері важкість долі тодішньої, де й поділася. Не думки про війну та недолі людські наповнювали душі матері й доньки, а ЛЮБОВ до близьких, хто зараз поруч, кого можна обійняти, доторкнутися, відчути. Це сенс життя…
Люди, ЖИВІТЬ ЗАРАЗ, відчуйте мить, любіть, радійте і ДІЙТЕ! У кожного є свої світлі справи, виконуйте їх. Думки моторошні не повинні заволодіти вами. Свою історію не забувайте, по намистинкам збирайте, зберігайте та передавайте нащадкам. Пам’ятайте, цінуйте рід свій. А головне, живіть у Світлі та не наповнюйте свої серця Темрявою.
~КІНЕЦЬ~
Дякую, що були з нами! Якщо маєте свою думку щодо прочитанного, висловіть її у коментарях.
Щоб дізнаватися ще більше цікавого, підписуйтеся на наші канали:
Або переходьте за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
