“Золотий горіх”– це одна із казок розказаних дівчинці Алісі. Ця казка входить до збірки під назвою “Казки майбутніх поколінь”. Приємного читання! А за цим посиланням ти можешперейти до всіх казок та цікавих історій Аліси.
Казка “Золотий горіх”
∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)
Аліса знов вкладалась на ніч спати. Набігалась за цілий день. Втомилася. Лягла. Блаженно усміхнулась перед сном і в Боженька тихесенько спитала:
– Боже, ну то можна я вже засну? Втомилася.
– Від Мене втомилась вже? – запитав Господь у неї.
Вмить Аліса прийшла до тями:
– Ні, ні!!! Від Тебе, Господи, ніколи не втомлюсь!
Хоч і хоче Аліса спати, очі злипаються, а сама виконує веління Бога: рівнесенько лягає, щоб спинка рівною була, ноги не зібгані, а рівно щоб, як та струночка були. Руки на ковдру поклала зверху. Господь і далі дитину направляв:
– Руки під ковдру поклади. Долоні твої повинні бути біля ніг, щоб потоку енергії ніщо не заважало. Тож, близько притули до себе руки.
Зробила все, як Бог велів. Де у ту мить і сон подівся. Аліса з нетерпінням вже чекала, що далі буде. Несподівано Бог дівчинці сказав:
– Хочеш тобі я казку розповім?
Як мати перед сном читає дітям казку, так Бог Алісі, як своїй дитині, казку розповісти обіцяв.
– Хочу звісно! Ще б пак!
Алісі вже давно ніхто не розповідав казок. А тут замість “науки” і “Божого урока” – казка!!!
Тож Бог ту казку так почав:
“Колись давно серед рівнини стояла дерев’яная хатина. Перехнябилась набік вона (майже розвалилась), бо стільки років їй було! Ніхто вже й не пам’ятав давно. Почорніла хата, бо забутою стояла. Ніхто її не турбував. Тільки пташки цвірінькали над нею й собаки інколи бігали туди…
Чомусь у ближньому до неї селі, всі ту хату якось остерігались. Боялись, а чого і самі вже того не знали, бо пам’яті про місце не зберегли. Хоч і стояла вона осторонь, вдалечині від людного села і все ж мозолила та хата людям очі:
– Не ходіть туди! Там вовки виють! – так казали про неї люди. Проклятим вважати стали те забуте, викреслене з пам’яті і роду місце, де колись хтось проживав. Казали так про хату, бо боялися, той балачки оті один одному такі й переповідали.
А жив колись у тій хатині знахарь. Він навмисно поодаль від людей пішов і збудував собі хатину. Трави збирав, сушив, всі їх добре знав: куди, яка, для чого… І людям він допомагав, лікував їх, хто не звернеться – всім допомагав і жив собі серед Природи. За вміння поважав його народ, але боявся, бо не розумів багатьох речей, які той чоловік робив. То ж страх отой у них в душі й зостався. Саме цей страх і досі пам’ятають, а дідові заслуги перед Богом – то ні!
Якось одного разу, бо багато часу вже з тих пір пройшло, господар молодий, який довкола землю обробляв (Та не сам – він тільки володарював! Руками інших землю обробляв!) вирішив знести оту стару, занедбану хатину. Як вирішив, так і зробив. Зруйнували дідову хатину і вивезли те на смітник. Дерева, що росли довкола, всі до одного з корінням викорчували. Зорали поле. Засіяли зерном. Коли прийшла пора, зерно зібрали, а воно все й погнило. Щоб не засівали, а врожаю у селі не стало: то вітер потовче, то град пройде, а то й зіпріє все… Не стало нічого…
Як проклятим зробилось те село. В інших селах якось все до ладу, а тут як не трудись – все як зійде, так і пропаде. Люди стали потроху виїжджати з того села (спочатку молодь). Хтось-таки залишився, зостався. Похмурі люди ходять, так би й “з’їли” один одного: все підряд довкола проклинають і претензії до самого Бога мають.
Молодий господар найняв собі робітника: “Зорати треба поле”. Працює робітник… Коли це бачить, росте прямісінько у полі якесь тоненьке деревце – молоде таке, тільки пагін поки і все. Виліз трактора, аби пройтися, подивиться на деревце, що стирчить посеред поля.
– Горіх це! – розгледів. – То хай собі росте!
Так і залишив, не зламав. А виріс той горіх якраз посеред того місця, де стояла колись дідова старенька хата. Пробився з-під землі, так і росте.
Роботи ще торік було багато на землі. Приїхав робітник додому. Дружині розповів про той горіх, що ріс посеред поля. Сказав:
– Нехай росте! Стає міцним і сильний, як мій майбутній син! – так вирішив цей чоловік.
Дружина його вагітною якраз була, чекала на синочка. Ось-ось вже й народити його повинна.
Скоро дружина сина народила: здоровенького й гарненького дитя.
– Хай росте це немовля, як той горіх у полі! Обоє міцнішають, зростають і силу мають! – твердо тоді сказав і сам повірив у свої слова.
Всіх попросив довкола, щоб не зламали деревце, бо як і син, і деревце нехай росте. Послухали його. Ніхто те дерево чіпати вже й не став. Так і росло. Незручно було довкола землю обробляти та ніхто не смів зламать його.
– То сила, міць мойого роду! Те молоденьке деревце нікому чіпати я не дам і не дозволю! Залиште, хай собі росте, як і сину мій Сашко (так він назвав свою дитину). Якось і господарством добрим обзавівся той богомольний робітник. Все стало якось бути жвавішим, веселішим довкола. Жнива на славу видались – такого врожаю давно вже не було! Тож, до деревинки молодої з повагою відноситися мешканці села розпочали. Прибуває й прибуває рік за роком господарство у кожного в родині і в самому селі. Сміятись, усміхатись стали люди. Особливо жваво було у дворі того робітника. Ніхто ніколи не хворів – здоровими були. Всього удосталь. І хліб свіженький на столі…Щовечора збирались люди, приходили ото всюди посидіти, побути, погомоніти, посміятись – добре їм було поміж цієї родини у селі. От і приходили туди.
Йшли роки. Ось і горішок перший визрів. Сашко його і з’їв: “Щоб сильним, кремезним був, Сашко, як той горіх!” – промовив робітник.
“Золотий горіх” – сучасна казка українською мовою
Росте на славу і Сашко і той горіх. Вже не один горішок у наступному році, а кілька. Ніхто не зриває, усі чекають, аби дійшли, щоб визріли плоди. Приніс, в свій час, батько Сашкові й іншим людям по вулиці своїй той “золотий горіх” – міць, силу і здоров’я. Начебто просто горіх і, що на тому? А люди, знаєш, як раділи, кому дістався той горіх! Вони із почестю його і їли, у сім’ї своїй всім по малесенькому шматочку розділили, аби кожен із родини з’їв.
Кому достався той горіх тоді, в тих сім’ях і овечки покотились, і курочки нестися добре стали – з’являлося добро як на дріжджах воно росло. Хтось дружину гарну, працьовиту собі знайшов і гул по цілому селі пішов…
– Он, бачиш, хто з’їсть отой горіх, тому добро неначе з Неба сиплеться: і родина більшою стає, прибуває і худоба, достаток у сімї стає.
Так торохтіли між собою люди. Як бджоли загули, рознесли на всю округу ту новину й повірили усі: “Хто з’їсть горіх, чекай добра від Бога!”
“Чекати” почали усі. Іще горіх не визрів, вже порахували скільки буде, кому достанеться, гадали. Всі хотіли і всі чекали, аж поки він достигне. Скільки ж щастя тоді було, як робітник по одному горішку людям роздавав! Всі чекали, як свята дня того.
“Золотий горіх” – авторська казка зі збірки “Казки майбутніх поколінь”
Огородили той горіх, щоб не зламати, хто поле буде біля нього обробляти. Доглядати стали, дбати про те добро, яке із-під дідової хати проросло. Стали люди пригадувати що і як, коли на тому місці було. Так і згадали про старого діда, якого вже й на Землі нема давно. Згадали-пригадали навіть його ім’я, відновили добру, світлу пам’ять.
Як то вже воно? Ти згадуєш, на те ідуть роки, пригадуються добрі справи людей, хто жив колись… І родиться зерно, немов само. Ні, не само! Всміхаються душі, що на Небесах давно!!! Бо ви згадали їх, ви не забули, до серця свого ім’я те щиро пригорнули… От і повертається до вас ваше ж “давно забутеє” зерно.”
Таку цікаву казку на ніч Господь Алісі розказав і під кінець іще додав:
– Не забувай нікого, кого з твоєї родини вже нема давно. Записуй, викарбовуй на аркуші імена людей, передавай другому, в свій час, спадкоємцю своєму. Хай доглядає, береже – той ваш родинний “Золотий горіх”. То ж скільки гілочок на ньому і “визрівших плодів”!
Аліса подякувала на тому Богу і заснула. І бачила вона солодкі та спокійні, добрі сни.
Вкушайте “золоті плоди” і будьте всі здорові!
~КІНЕЦЬ~
Дякую, що був з нами! Якщо ти маєш свою думку щодо прочитанного, вислови її у коментарях знизу.
