У пошуках іншої цивілізації
“У пошуках іншої цивілізації” – це одна із багатьох казок, у якій розповідається про неймовірні пригоди дівчинки на ім’я Аліса.
Приємного читання! А за цим посиланням ти можеш перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутнього” (або “Казки майбутніх поколінь”).
У пошуках іншої цивілізації
∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)
Якось розмірковуючи про те, що Бог дає нам по Своїй благості Знання, Аліса почала замислюватися над тим, що це означає. Приміром, вона й до того вже бачила і записала у своєму дитячому щоденнику про те, як одного разу на її запитання: “Покажи мені, Боже, як буде виглядати увесь опис у Небесному вимірі дідової машини, яка стоїть зараз у дворі”.
Хтось скаже, що інформація, як і душа, безсмертні, а також те, що інформація зберігається у дуже стислому, компактному вигляді. Алісі пощастило побачити, як це виглядає. Але вона не могла користуватися тими Знаннями і символами, бо не вміла “читати” таку Небесну абетку. Тож, до питання про повнісінький опис дідової старенької машини, (а саме: з яких деталей зібрана, що за метал був використаний, де його виготовляли, повна технічна характеристика, інструкція користування, скільки років тому авто, колір і т. д.), то отримала лише 3 см Небесної кирилиці – набір яскраво-нефритових символів, цифр і знаків.
– Оце і все? У цих кількох знаках передана повнісінька інформація щодо машини? – здивуванню не було тоді межі.
Надовго дівчина запам’ятала той Божий урок “граматики”. А тепер знову, як по спіралі, крізь роки, зупиняється на цьому, тільки з більшим розумінням, наче перешла до рівня початківця А, коли починаєш вивчення іноземної мови – все бачиш, а осягнути ще не вмієш.
– Господи, – промовила Аліса, – Ти такий величний, такий благий і такий милостивий до нас (кожне слово було чітко усвідомленим і сповнене глибоким сенсом у її розмові із Всевишнім), людині навіть важко уявити, як Ти у своєму могутньому прояві поблажливо ставишся до нас, спускаєшся до того рівня людської свідомості, аби ми розкрили своє серце назустріч Тобі і пробудилися.
Це Аліса мовила так тому, що згадала, як колись Небесними знаками почав АУМдон (хто це, ви дізнаєтеся з іншої казки, переходячи за цим посиланням – прим. авт.) свою розмову з Алісою, наче з рівнею собі. Дівчина з того, що він тоді їй так швидко казав, анічогісінько не зрозуміла. Подивився він на Алісу, мовляв, які ж бо то зовсім неосвічені люди:
– Спробую тоді тобі передати це “людською мовою”, – сказав він. – Так у вашій мові нема таких понять! Примітивна мова…
Згадуючи про той випадок, Аліса тепер зрозуміла, що не лише мова примітивна в нас, а сам спосіб життя! Все, що навкруги створила людина своєю діяльністю – саме по собі сам примітивізм. Чому вона так вирішила? Ви скажете, а комп’ютерні технології, мости, будинки?А разом з тим ще згадайте зброю, ліки, хімічні засоби для прибирання, отруту для шкідників, фарбу для волосся та, що й казати, синтетичні барвники, підсилювачі смаку у їжі, канцерогени… Продовжувати? Чи далі і самі називати почнете? То ми розумні з вами люди, коли отруюєм своє життя??? Коли “будуємо своє майбутнє” для знищення самих себе ж?
Подивіться! Ось яскравий приклад із буденного життя. У цьому році тут спадало листя з клену…
Я цінувала мить того буття і, дивлячись на ту Божественну природу, РАділа…
То була радість, що відкривала серце… А тепер он подивіться на оцей пеньок…
То виходить, що люди вкрали щастя, радість у самих себе?! Більше ні у кого…
Дивіться, тут поспилювали дерева, які були здоровими і жили собі…
Що гарно?
Вам подобається?
Хм… люди…, які вбивають живу природу і себе, не знаючи Божественної мови. Та мало того, не прагнучи змінити це! “Люди” – це слово нині як образа, звучить як “дикуни”, “варвари” і все… Людина вибрала свідомо таке життя далеке від повеління Бога? То якось дивно це – цінують все матеріальне, вбиваючи живе…
– Я зрозуміла Боже сьогодні тільки (прости за це мене), що Ти без гніву, а з чистої Своєї волі вкладаєш це у серце і не лише моє. Навіки слава Тобі, милий Отче! Ти любиш нас, не дивлячись на все, навчаєш нас ЛЮБОВІ, ДОБРОТІ ДУХОВНІЙ, ПРОЗРІННЮ, СПІВЧУТТЮ, ВДЯЧНОСТІ УСЬОМУ ЖИВОМУ. Лише чують те поки не всі. А Ти працюєш, не складаєш руки: “Не чують люди – буду вчити ще!”
Он взяти, наприклад, роzіянина, який взяв зброю і пішов у край чужий вбивати, нищити, калічити, нав’язувати свої правила без честі і без совісті, і руйнувати до попелу міста… де теж колись було життя, де раділи Світлу, а тепер того нема… Вони теж “люди”?
Ви тільки уявіть масштаб того, куди себе загнало людство! Уявіть собі лише на мить, аби без злоби, без оскиру, без прокльону того роzіянина научить!!! Навчить його, як Бог нас всіх навчає, бо бачить Він гріхи із Висоти. І не перестане навчати до скону днів людських. Він дає прозріння, а ми вже самі чи приймем те?
Отак міркуючи, Аліса наважилася звернутися з таким питанням до Отця:
– Боже наш Небесний, я, як твоє дитя, прошу показати мені інший світ, де лиха вже нема. Хоч оком зазирнути, як там йдеться… Бо там не люди вже, “людьми” вони не звуться, то зрозуміло. А мова в них яка? Не примітивна, як у нас? Що то за мова? Вони навчились розуміти абетку Твого Небесного буття? Цікаво… Справді…
Бог їй відказав на те:
– Про що вони з тобою розмовляти будуть?
– Про життя…
– Воно у них своє, а у людей – своє.
– Мені ж цікаво! – допитувалася, не відстаючи від Бога, – як у них усе влаштовано?
– А що цікавого вони у тобі повинні угледіти?
Здригнула плечима Аліса:
– Я не думала про це.
– Навіщо тоді шукати зустрічі з тобою? Що ти їм можеш дати такого, чого вони не мають?
Поміркувавши трішки Аліса мовила:
– Любов!
Нічого не відбулося тоді такого. Стояла тиша. Тільки ніби сильний регіт здійнявся навкруги, так відчула на собі ту тихую, “німу промову” Отця Небесного Святого: “Любов ти їм даси?! Так ти її спочатку своїй сім’ї сповна віддай!!!”
“А що я можу запропонувати ще іншій, неземній цивілізації, окрім любові? Адже їх матеріальне не влаштує?” – у роздумах постояла, збагнула, що відповісти:
– Не можуть бути торгові відносини між нами справді? Вони ж цінують світ не матеріальний, а живий.
Подумала, що вже й піде без нічого, ба нічого із неї взять… Вже й змиритися хотіла з того приводу, однак… Десь постать з’явилася зненацька, який поводирем назвався. Зраділа дівчина. Зараз побачить вона інший світ – Світ Добра і Злагоди, Любові, Вищої цивілізації і все “такоє”…
– Пішли, -почула.
Аж підстрибуючи побігла до “гінця”. Роздивитися його не встигла, бо до якоїсь брами швидко підійшли.
– Тобто недалечко від Землі знаходиться це місце, – відмітила про себе.
Попереду суцільна, неначе з міді, стоїть стіна.
– Що то вхід такий? – Аліса це точно знала. – Але як його пройти?
Так і стояла. Іще стояла… Ніхто не відкривав. Тут бачить, що поводир, як справжні Йоги вміють те робити, проскочив наскрізь, просто щез. Аліса ще стояла і чекала, поки її пропустять, жестом попросять, може, увійти…
– Чого стоїш? І довго ще тут будеш стовбичити? – почула від поводиря, який “протік” туди і назад вже із-за брами.
– Як я можу пройти крізь оцю твердиню?
– У мантрі стань, проговори, а головне повір у це, що ВСЮДИ БЛАГО, всім живим єствам ти побажай його.
Вмить дівчина збагнула, що їй робити слід. Очі зажмурила, розслабила все тіло і чітко промовила:
– Поширюється через мене та моє серце хвиля любові, співчуття та доброти до всіх живих істот. Я бажаю щастя та причини для щастя. Також бажаю всім бути вільними від горя та причин горя. Бажаю, щоб ніхто ніколи не був відокремлений від священного щастя, що не знає горя. Хай всі живуть у рівновазі, без надто сильної прихильності і надто сильного відчуження. Живуть, вірячи в рівність всього, що живе. Хай будуть усі живі істоти щасливими.
Як тільки вона це сказала, відчула, що долає “складну перешкоду”. Тільки звука “Ш- И-И-И-Р-К” не вистачало тоді, бо Аліса наче з таким скрежетом втиснулася, а не “пірнула” чи “пропливла” крізь ту тверду перешкоду.
Мріяла вона вже побачити нових істот. З очима заплющеними так як молилася, так і стояла ще, але по інший бік. У повному смакуванні наперед вже перебувала, аби побачити щось небувале, щось неземне, коли почула голос Бога:
– А чи готова ти далі йти? Ти ж розумієш – там НЕ ЛЮДИ, а інші якість створіння.
– І дійсно, – замислилася над запитанням, але всього на мить. – Ні, не боюся, Боже! Хоча інший вони мають вигляд, але вони Божественні істоти, коли цінують не матеріальне, а глибоке, що виростили самі у собі і обрали шлях до Бога.
І підбила підсумки-роздуми свої:
– Якими б зовні не були, вони поганого не вчинять. Тож, не боюся. Буду йти!
З такими жвавими речами, у повній впевненості відкрила очі.
– Що це? – про себе мовила. Замість чудового життя “у Бога за пазухою”, на неї дивилася повная, глухая темінь. В такому місці Аліса ще точно не була – суцільна, непроглядна темрява. – Назад не підеш, бо вже й виходу нема. Вперед іти? Так взагалі нічогісінько не видно. Куди ступати, куди йти?
– Світи! – почула голос поводиря, який вів її.
– Де я повинна увімкнути тумблер? Де його знайти, щоби світліше стало?
– У серці своїм!
Така відповідь знов ошелешила Алісу.
– Як я маю ним “світити”?!
– Згадай, що у тобі живе Творець. Він світло і дає. Увімкни свій перемикач і далі рушаймо.
Дівчина оговтатися від першого випробування ще не встигла, тут друге настає.
– Що ж його робити? Як Світлом стати? Треба ж йти…
Згадала, як її повчали Вишні Вчителі: “Любов людина в серці зберігає. Відчини його і щиро засвіти!” Трохи часу знадобилося їй на те, аби Світло Боже прорвалося із середини назовні з тіла, крізь власне его.
– Наповнись любов’ю! – почула, – нам треба йти!
Благими у ту мить ставали всі її думки, тепло оповило все тіло дівчини.
– Я і Творець – єдині! Я частка Бога, Всесвіту, Любові…
І світлом зазяяла вона – ледь-ледь, як кишеньковим ліхтариком, “маячила”. Не те, щоб сильним Світло те було, скоріше навпаки, немов батарейка ось-ось розрядиться – так тьмяно бленькало воно, але світило. І цього достатньо вже було.
Йшли як по вузькому коридору. Скільки часу зайняло? Ніхто не слідкував. Просто знали заради чого просуваються крізь темний простір. Прийшли… А іншої цивілізації так і нема. Замість того – двері, двері, двері…. Алісі вже доводилося бачити таке, якось при розмові з Богом-Творцем.
А двері то ніхто не відчиня!
– Щоби увійти, не ти обираєш двері, а двері самі оберуть тебе, – знов почула настанову від свого товариша-провідника.
Не встигла не те, аби щось сказати – подумати не встигла навіть, бо проводир показував на місце посеред “білої зали”.
– Складай всі надбання!
– Які? В руках нічогісінько немає, – незрозумілою була для неї промова її проводиря.
– Небеснії заслуги маєш?
– Маю.
– То викладай усі свої духовні надбання.
Аліса не хвилювалася через те, що все, що було зароблене роками і важкою працею, навіть через великий страшний біль, розчарування, розпач і страждання – все, що їй Небеснії Святі й Премудрі віддавали, тепер оприлюднити повинна вона була.
Не питала: “Навіщо? Чи повернуться назад мої дарунки?” Ні! Навпаки, впевнено пригадувати і витягати почала… Намисто з місячного блакитного кришталю поклала на “ваги”, що там стояли. Срібними ваги були. Потім згадала і про пояс, який Ісус їй дав колись, а вона тоді боялася його спочатку одягти й сховала… Тож зараз його поклала на ваги. Все золото, що мала – зароблене не нею, а родом її. Ваги ані здригнулися. Стояли, наче вкопані були.
– Що ще мені дарували? – пригадувала. – А оця легенька, дерев’яна паличка, наче як для пастуха.
Як тільки її поклала, ваги хитнулися, бо тягар відчутним став.
“Від палиці, – подумала про себе Аліса, – так важкості ж вона майже ніякої не має, а ваги просіли… Дивно”.
– Що ще? – міркує дівчина.
Згадала, що коли в Єгипті була, то дар отримала. Поклала і його. Ваги просіли важче… Почула: “Ого!” Меч теж там був її духовний, і щит, й намисто від бабусі з янтарним підвіском… Поклала геть усе.
Після того побачила “перехід”, що наче великим округлим отвором було. Розвернулася до поводиря Аліса:
– Ну що, дякую! Ти довів мене до місця. Не знаю чим віддячити тобі я можу? Що я зробити маю для тебе?
– Ти йди! Упевнено ступай. Віддячиш своїми діями. Іди!!!
– Я ще побачуся з тобою? – запитала Аліса.
– З тобою буду я завжди. Почуєш ти мене. Ступай вперед, іди!!!
Аліса повернулася обличчям до місця “переходу”. Ближче підійшла. І сльози благості з її очей котилися… Яка ж чудова мить тоді була!
Але коли занесла тільки ногу уперед… усе змінилося.
– Овва!
Чого вже не підносила їй доля, а такого ще ніколи вона не бачила. Розвиднілося все: внизу іде війна, вогонь так і палає, ракети, бомби, танки – все там є. Їй стало боляче, бо тільки-но з Землі прийшла сюди, а тут “такої тобі”.
– За що? Я ж віддала усе, аби сюди потрапить, ніби до Раю йшла, а бачу що???
– Чого вагаєшся? Іди! Переступай, крокуй, у тебе є та Сила, – почула Голос.
– Заради чого йшла? – невзмозі повірити, ледь вимовила.
Зібрала усю волю у кулак:
– Ну раз я тут, зроблю, що Вищі Сили просять, – і впевнено ступила уперед.
Ногами вона не вгрузла у “бруд навколишній”, бо спостерігала наче зверху на всі страшні діла земні. Десь там попіл від вулкану, десь плач і стогін, там мабуть ядерка, там гинуть люди від потопу, голод і страх людський усе скував. Та розійтися він не зміг до схочу, бо сам застряг – у путах пребував. Застиглою картинкою об’ємною те все здавалося, як панорама, на яку зверху Аліса тільки спогляда. Все це немов “в желе застигло”, десь відсотків 20 від загального об’єму воно займало. Останні 80% порожні, ненаповнені стоять. Ви ж знаєте, ми перебуваємо у власних “сотах”, тільки замість меду – на землі війна.
– Чого ж то ба, ми люди в такому жалюгідному опинилися становищі? Як то це?
– Дивись, всі перебувають під куполом Отця. На всіх і завжди світить Сонце…
– Чого ж ми не “розквітли”, а перебуваємо в огидному “желе”?
– Бо мізерно малі в душі своїй, аби піднятися вище до Творця.
– А пробуджені, свідомі, що на Землі живуть?
– Вони й “прогрівають” те “желе”, щоб все стекло у небуття, розтало.
– То душі “Світлячків” пробуджених превище тих 20%, які поки що “завмерли” у житті?
– Ні, серед них – не вище і не нижче.
– Чому?
– Просвітлення росте разом з народом, затям це. Воно всіх будить, пробуджує і, як добрая опара, бродить, бродить і в свій час підніме людство до Небес, до Чистого Буття. Із “тіста” визріє пахуче, ситне та смачне Буття, що буде сповнене чистою, кристальною душею.
– Разом??? – не втрималась, перепитала вона.
– Ніяк по іншому. Хто народився на Землі, той здатен людство вознести своїм завзяттям, працею і Божим проявленням у своїй родині спершу, потім посеред буття у днині кожної хвилини. Розумієш? Нести іскру в собі, розпалюючи серця інших. Із іскри кресатиме народ вогонь, що як сірник спочатку буде горіти: чи розгориться полум’ям, як ще додати прозріння людству, чи почне згасати… Це важкий труд і вам його пройти…
– Опара, труд, прозріння і любов… Наскільки можемо піднятись до Творця, коли ми навчимося контролювати власне его?
– Відсотків так на 60.
– Це надихає, – тільки й встигла промовити вона.
– Може не бути й того, тоді відсотків 40. Якщо невчасно визріє (малий відсоток люду пробудженого буде), то “опара” та впаде. І замість здобної, зробиться гливкою, смачною вже не буде, бо всередині залишиться багато “невизрівших” людей, які Бога так і не уздрять, із черствими, закритими серцями увесь “заміс священний” підведуть, зіпсують здобу, що творили Світлі. Так вже було й не раз… – замовк.
Повисла тиша. Глибокою, як прірва, здавалася вона.
– Ходімо, – рятівними виявилися ці слова провідника.
– Давай, ходімо! Нема вже сил терпіть і скніти… Де благе життя? То покажи, хоч здалеку дай роздивитись.
– Я показав тобі об’єм роботи людства, а зараз порівняєш зі “зразком”, коли все пішло за планом – не зіпсувалася опара, тісто підійшло і визріло, росло і до Бога серцем потяглось. Ходім! Давай мерщій! Не пошкодуєш, коли побачиш. Точно те кажу…
Пішла Аліса, бо цікавість пройняла. Що може там побачити такого, що на Землі нема?
– Чого стоїш? Проходь!
– Куди? – не тямила вона.
– У Новий світ. Давай, не зволікай! Проходь, тобі тут будуть раді.
Серцем розуміла, що там душою рідні… але непізнане довкола. Чути стало гулькіт немовляти. Огледілась – нікого поблизу нема. А мале вже й не хліпає, а мило засинає… Сама Природа-Матінка його вкладає спати і пісню ніжно наспівує. Вітер колише (незрівнянно з Земним) листок, де спало немовля.
– А де колиска? – спитала дівчина.
– Її нема.
– Це як?
– Навіщо вона? Природа – найліпше місце для дитя, – почула відповідь.
І так було, як на Землі і ні: дерева-велетні, такі високі та могутні. Таких немає в нас. А може теж колись були? Коли Землі “дихалося” легше. Адже ви самі чули, як стогне нині та Земля?
Повітря пахне квітами, озоном, як перед дощем… Незвично дихати настільки чистим повітрям. Воно заповнювало груди… Іще б там побула, але почула:
– Тобі пора!..
– Я ж ще не бачила нікого. Нічого навіть не встигла роздивитись до пуття!!! – відмовила Аліса. – Хотілося б побути ще, та кажуть: “Вже пора!” Я повернусь сюди?
– Звичайно! Як доростеш у глибині свойого Вищого проявленого Я. А так на тому все. Бувай!
– Прощай! Я дякую тобі за цю пригоду. Я обіцяю підрости в душі, аби отримати Божественну нагоду побути в світі, де благі усі …
Вернулася в свій вимір. Ось і мама, й тато поруч. Треба кудись іти. Збираються всі квапно, бо світло зараз вимкнути ось-ось повинні (наша черга третя по списку підійшла). Ще уночі у небі чути постріли, збиваються шахеди…
А знаєте, всі ми б могли РАДІТИ СВІТЛУ І ЖИТТЮ! Мені сказали: “Вирости у серці”. Я хочу й буду! Хто хоче МИРУ, ЛЮБОВІ БОЖОЇ вставайте, не сутультеся, розправте крила… до щастя власного спочатку линьте з чистою душею і наміром, у серці плекайте, кресайте той ВОГОНЬ!!! Твоя іскринка плюс іскринка іншого – так надонатим на СВОЄ ДОБРО. Не черствійте розумом, лікуйте власні душі… Ви бачили нам Бог надію посила, іще сказав: “Це слушная нагода, щоб розбудити душі. Давно такого вже чекає Матінка-Земля”.
~КІНЕЦЬ~
Дякую, що був з нами! Поділися своїми думками щодо прочитанного у коментарях.
Щоб дізнаватися ще більше цікавого, підпишись на наші канали:
Не забудь підписатися на наші канали:
Або переходь за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
