Міць козацького роду
“Міць козацького роду” – це одна із казок розказаних дівчинці Алісі. Ця казка входить до розділу V збірки під назвою “Казки майбутніх поколінь”.
Приємного читання! А за цим посиланням ви можете перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси.
Міць козацького роду
∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія Насонова)
У однієї матері підростав син. Було йому років п’ятнадцять, високий , вправний, любив виробляти різні викрутаси з батьківською шаблею, що передана була колись у спадок своїм нащадкам на згадку про відчайдушного воїна – козака Запорозької Січі. Син пишався самовідданними вчинками свого батька. У спогадах той залишився сміливим, кмітливим, дужим та кремезним козаком, який вмів стояти за правду й дивитися в очі самій смерті.
Син беріг всі спогади про свого батька дуже міцно у своїй юнацькій пам’яті. Вчився володіти різними бойовими прийомами, приділяючи цьому чимало сили, терпіння та волі – загартовуючи свій сталевий дух і характер. Його батько був справжнім козаком-характерником, то кров просто кипіла в юнакові. Він все мріяв стати гідним продовженням батькового роду.
Йшли роки. Вже і одружитися він встиг, і народити дівчинку та хлопчика. Коли ж виповнилося його дітям 2 і 3 рочки, то об’явив він своїй матері, що йде боронити волю на своїй рідній землі, йде за покликом серця захищати територію своєї Батьківщини. Мати спробувала його відмовити, але й сама добре розуміла, що ліпше відпустити сина і благословила його у путь. Єдине, що попросив її зробити син, кажучи:
“Як не буде звістки про мене один рік, то посадіть, мати, у нашому подвір’ї гілочку молодого дубу”.
На тому й розпрощалися.
Додому з бойових походів син не вернувся – десь поліг серед широких степів, боронячи волю свого народу. Зробив, що міг й Богу душу свою віддав.
Пройшов рік. Посадила мати біля воріт тонесенький пагін дубу, як син велів. А сама жила, допомагаючи своїй невістці доглядати та виховувати нащадків славного роду козацького. Дуб міцнішав, ріс.
Не раз було підійде до нього мати, обійме стовбур могутнього дубу, як рідню свою. Сльоза скотиться по материнському обличчю, всіх згадає: і сина свого, і батька, і діда, і прадіда. Наче дух роду жив у тому дубові. Шелестів він своїм листям до сивої матері, тихо розмовляючи про щось із нею.
Дуб рік за роком міцнішав, ставав широким, розлогим, з великою та сильною кореневою системою. І кожен із родини як погляне на нього, так і про свій рід славний згадає. Знали й онуки від бабусі про справжню бойову славу своїх отця та діда, знали, що вони нащадки сильного роду. Не має вже когось і в живих, а пам’ять про них є, зберіглася.
Онук виріс, вивчився у Києво-Могилянській академії, писав статті та книги. Став професором. Любив вивчати історію України та рідного краю. Багато історичних праць переклав англійською мовою, щоб знали люди по всій Землі, чийого роду ми діти.
~КІНЕЦЬ~
Дякуємо, що були з нами! Залиште свої відгуки у коментарях під статтею.
Щоб дізнаватися ще більше цікавого, підписуйтеся на наші канали:
Або переходьте за посиланням НА ГОЛОВНУ СТОРІНКУ
Email адреса для ваших пропозицій: ask.olhamaria@gmail.com
