“Пізнання своєї душі” – це одна із багатьох неймовірних пригод дівчинки на ім’я Аліса. Приємного читання! А за цим посиланням ти можеш перейти до всіх казок та цікавих історій Аліси під назвою “Казки майбутніх поколінь”

Пізнання своєї душі

∗ Увага! Ця стаття захищена авторським правом та не підлягає копіюванню. (Автор: Ольга-Марія)

Тож, як ми бачимо, Аліса стала приділяти розвитку своєї душі все більше часу. Дівчинка також стала стежити за своїми емоціями й помічати їх причинно-наслідкові зв’язки. Ще того добре не розуміючи, але Аліса вже займалася духовним розвитком своєї особистості. То й не дивно, що сам Всесвіт пішов у цьому намірі їй назустріч.

От і сьогодні, коли дівчинка тільки-тільки заплющила свої оченята та ще не встигла як слід заснути, вона побачила щось незвичне й, навіть, трішечки чудернацьке. Вона опинилася в якомусь іншому вимірі, у якому не було звичних для нас домівок чи кімнат. То був другий простір.

Перед нею стояло у рамці чиєсь фото, а поруч із ним лежав темно-синього кольору записничок. Чиї то були речі вона не знала. Але якщо вони їй показувалися, то значить то так було треба.

– Я можу взяти й ближче роздивитися це фото, уважніше? – запитала вона.

– Так. Можеш. Дивися, – почула вона чиюсь відповідь.

Аліса взяла те фото. Воно було незвичним, хоча там була сфотографована якась родина, сім’я. А от рамка на тому фото здалася Алісі зовсім чудною. Окрім лапки, що утримує фоторамку, була прироблена ще одна зверху того самого фото. Та додаткова рамка була красиво вирізьблена з якогось дерева, з плавними узорами. А в середині неї був отвір, щоб дивитися на фото. Отвір був на ширину всієї фотографії. Але ж дивитися на фото приходилося крізь отой, не зрозуміло нащо, так майстерно зроблений отвір.

– Дивишся наче крізь люстерко, – вимовила дівчинка.

– Це правда, – Аліса знов почула, як хтось з нею розмовляє. – Ти дивишся не тільки на це фото, наче крізь  люстерко, так ти дивишся на весь світ. На все, що тебе оточує: навколишній світ, на речі й, навіть, на людей!

Дівчинка стала роздивлятися те, що було прироблено поверх фото. То “люстерко” трималося на невеличкій петлі. Цей елемент дозволяв відхилити фото і просто подивитися на щось крізь отвір.

– Дивно… Нащо це? – знову запитала Аліса.

І тут же отримала розвернуту відповідь на своє питання:

– Люди все, що бачать вимірюють крізь призму свого власного світосприйняття. Всі дивляться на одне те й саме, а сприймають те по-різному. Це залежить від життєвого досвіду кожної окремої людини. Й не лише від її власного досвіду, а також від досвіду цілого роду, від тих знань, які перейняла ця особистість, від її власного опрацювання, а також від рівня її духовної зрілості.

Аліса обережно поставила фото, де взяла. Тепер вона дивилася на той темно-синій записничок, який їй так кортіло відкрити і роздивитися.

– Можна? – Аліса тяглася своєю рукою до записника, але не торкалася його, очікуючи дозволу.

– Візьми.

Тоді Аліса дуже-дуже обережно стала відкривати його, очікуючи, чи буде якийсь подвох і в цьому. Записник відкрився. Перше, що помітила дівчинка це те, що від був досить старий. Його сторінки були охайні, але пожовклі від часу. Той, кому належав цей записничок, був старанною людиною й все упорядковував і цінував. Це доводилося тим, що сторінки були застібнуті на якусь защіпку, власноруч кимось зробленою.

– Можна відстібнути? – спитала Аліса.

Але, хоч вона й задала це питання, дівчинка добре розуміла, що листочки ті можуть випасти та розсипатися довкола. Через те Аліса, навіть, не очікувала отримати дозволу на те. Але, на диво, їй відповіли:

– Так. Ти можеш це зробити. Тобі дозволено.

Тоді вона з великою застережливістю відстібнула ту застібку і листочки із записника просто стали літати поруч із нею. Аліса взяла перший аркуш, який просто був перед нею. Вона з подивом побачила, що на цих листочках записані вірші! Тож вона стала їх читати. Перший мав назву “Темна ніч”. Він був про те, що все, про що жалкує людина, згодом проходить. Розвіюється той сильний сум тому, що “настає новий день”. Ніч зникає, вона розчиняється у сяйві нового дня.

– Гарний вірш, – сказала Аліса. – Навіть, романтичний якийсь.

І вже потяглася до наступного листочка з віршем.

У тому вірші йшлося про кімнатну фіалку, яка “стояла край віконця” і розквітла, коли ще був сніг на дворі за вікном. Її цвітіння було згадкою про тепле літо, а самі її квіточки були як “неба очі голубі”.

– Дуже чуттєві вірші, – промовила Аліса.

І бралася читати наступний вірш. Цей вірш вона добре запам’ятала, тому ви й самі зараз маєте змогу ознайомитися з ним.

Друкарський станок

Є така друкарська справа –
Все, що тільки-но сказав,
А друкар вже записав.

Все, що сказано в запалі
І у радості, і в горі –
Все записано Нагорі.

Слово зірветься із вуст…
Стук-стук-стук –
То невпинно іде друк.

Все друкується без змін,
Як би ти то не хотів:
Чи змінити, чи лишити.

Слово витесане креслом
Так полишиться навік,
Поки жив сам чоловік.

Прийде час, усе прочтеться,
І тобі за те зачтеться…

– Хм, філософський вірш… А хто ото так гарно вмів писати? Кому належать ці вірші? – запитала Аліса.

– Тому, кого ти досить добре знаєш.

Аліса стала перебирати у пам’яті всіх своїх друзів та знайомих. Та серед них нікого не було, щоб відповідали таким критеріям: бути занадто бережливою, глибоко філософською людиною та вміти так гарно складати вірші. Ні, ніхто не відповідав цим запитам!

– Я точно знаю цю людину? – ще раз перепитала Аліса.

– Ще й як добре. Ти з нею дуже близько знайома, – почула відповідь дівчинка.

Вона стала тепер перебирати в своїх думках всіх родичів та, напевно… заснула. Але ця думка не давала їй спокою увесь день. І наступного вечора, будучи вже в своєму дитячому ліжечку, Аліса захотіла-таки дізнатися правильну відповідь.

І ось вона вже знову стояла на тому самому місці, де була учора. Листочки з віршами все ще так і літали у повітрі. Аліса всі їх зібрала до купи і щільно закрила застібку на записникові.

І тільки в цей момент її осяяла думка:

– О, тож це я! Я є тою творчою людиною! Я! Я!… Тільки, мабуть, У СВОЄМУ МИНУЛОМУ ВТІЛЕННІ.

– Так. Ці речі тепер належать тобі, – почула Аліса.

Вона перебувала у повному захваті від того, що з нею зараз відбувалося.

– Можна ще подивитися щось? – запитала дівчинка.

– А ти з чистим наміром прийшла? Угамуй спочатку свій розум і тоді можеш продовжувати розглядати.

Аліса постояла трішечки. Удари її серця стали уповільнюватися, а дихання вирівнялося.

– Тепер можна, – міркувала вона.

Аліса спокійно узяла наступний предмет, який знаходився поруч із нею. Це був плоский камінь у вигляді корони. Він не був легкий, але був абсолютно гладким. Його приємно було торкатися. Аліса проводила своєю долонею по ньому – камінь був доладним, але холодним.

– Чому камінь? – з подивом запитала дівчинка. – Нащо він тобі отут? У твоєму просторі?

– Це є нагадуванням про людський егоїзм. Камінь завжди поруч, торкнувся його й згадав, що зводитися над іншими погано. А черствість душі, до якої призводить егоїзм – це зло. ∗Самолюбування собою, теж аж ніяк не позитивна якість людської душі.

∗Самолюбування (за роз’ясненням згідно українського тлумачного словника) означає: любування самим собою, своїми достоїнствами, успіхами та іншим. 

Гордість та відчуття зверхності  – це ∗бич (кара, зло) сучасного світу, яке як гниле яблуко непригодне до вживання.

∗Бич – ударне знаряддя, батіг. Бичі використовувалися для поганяння тварин, тілесних покарань, а також для “умертвіння плоті”. Згідно зі Словарем української мови Б. Грінченка, колись слово «бич» мало тлумачення не «батіг», а «палиця». так, у Стародавньому Єгипті бич і ґирлиґа були символами влади і панування і зображалися в руках Осіріса. А бичі з прикріпленими до їх хвостів металевими тягарцями називались «скорпіонами» (зі стародавньої грецької мови σκορπῐ́οι). Окрім того, вони згадуються у Біблії, у Першій книзі царів, де Ровоам каже: «Батько мій карав вас бичами, а я каратиму вас скорпіонами». Бичі використовувались і у Стародавньому Римі. Наприклад, на латині є такі слова flagrifer («биченосець») і flagritriba («часто бичуваний раб»). У переносному значенні бич — те, що завдає великої шкоди та лиха.

Так, і людська душа, могла би бути наповненою життєвим соком, щоб нести, маніфестувати собою здоровий спосіб життя, як на фізичному, так і  в своєму духовному розвитку. А натомість того, душі поступово псуються, “загнивають”, як зіпсоване яблуко зсередини, а зовні  – це черствість, що видає себе за вигадані мірила сучасного буття.

Дивишся, все гладенько, а душі-то вже немає – сама камінюка утворилася.

Є такий вислів в українській мові: ” Де ти бачиш в неї (в людині) серце? То замість його вкладена камінюка”.

Камінь витесаний, заточений і добре відшліфований егоїзмом, самолюбуванням, надмірною пихатістю та зверхнім ставленням до інших.

Алісі стало після цих слів не дуже приємно тримати у своїх руках та ще й погладжувати той камінь у вигляді корони. То вона відклала його в сторону.

– А ще у тебе щось є? – запитала дівчинка.

– Є. Любов до Бога. Всі інші якості перехоплюй у Нього. Працюй над своєю душею.

~КІНЕЦЬ~

Тож, підведемо підсумки. Ти тільки-но прочитав наступну історію Аліси під назвою “Пізнання своєї душі”. Над чим ця пригода дівчинки змусила тебе задуматися? Свою відповідь залиш у коментарі знизу. 

Дізнавайся більше! Читай, що розповідає Ольга-Марія про себе на сторінках Instagram, а також не забудь підписатися на наш канал в YouTube