Скільки років вже минуло від часів правління Катерини II, але й досі через неї не вщухають скандали в Україні. А саме через монумент в Одесі “Засновникам Одеси”, центральною фігурою якого стала імператриця Катерина II. Хто ж насправді заснував Одесу, розповідає Павло Артимишин (кандидат історичних наук, науковець та дослідник проєкту “Локальна історія”)

Хто заснував Одесу?

“Російська пропаганда стверджує, що  Катерина II заснувала Одесу згідно із рескриптом від 7 червня ( 27 травня за старим календарем) 1794 року. Втім таке твердження є не більш, як одним із чисельних міфів, продукованих Росією за останні декілька століть. Насправді згаданим документом лише започаткували розбудову місцевого порту, де запланували створення сучасних, як на кінець XVIII століття, військової та торгівельної гаваней. А місто тут вже існувало. Про нього маються згадки ще з документів початку XV століття як Коцюбіїв, засноване магнатом-шляхтичем Коцюбою Якушинським . Перша писемна згадка про Коцюбіїв (Kaczubyeiow) датується 1415 роком. Коли ж ці  землі потрапили до сфери впливу Кримського ханства, а згодом – Османської імперії, тоді Коцюбіїв став Хаджибеєм. І саме це поселення після входження до складу Російської імперії згідно з Ясським мирним договором між Росією та державою Османів було перейменоване (а не створене!) на Одесу.”

Джерело: localhistory.org.ua

Рескрипт Катерини “про заснування Одеси”

Джерело: archive.org

Як вибачите, у документі під назвою «Рескрипт Катерини» немає жодного слова про місто “Одеса”. Навпаки, там чорним по білому написано – Хаджибей. У Рестрикпті мова йде про ремонт двох гаваней – торгової і військової. Більше того, місто дістало назву Одеса лише у 1795 році, а не у 1794. (Зверніть увагу ще раз на фото, яке викладене вище і взяте з “Енциклопедії історії України”). І до речі, перший раз саме слово “Одеса” з’явилося в листі одного з купців у січні 1795 року через півроку від написання Рескрипту. Купець хотів щоб йому дали дозвіл на будівництво в цьому місті складу солі. Про це пише Олександр Бабіч, історик та директор ГО “Суспільство та історична спадщина”. ще О. Бабич підкреслив наступне:

“Таким чином Рескрипт – це перший інженерно-бухгалтерський документ, якому Катерина ІІ поручила будувати і укріпляти пристані, бо прийшла чергова партія матеріалів для будівництва порту – ліс, скоби та плоти.”

Пам’ятник Катерині II в Одесі

Розглянемо кілька цікавих моментів від часів створення пам’ятника “Засновникам Одеси” до сучасних подій, коли було прийняте рішення його демонтувати.

Міська управа у 1980 році, готуючись до столітнього ювілею Одеси, оголосила конкурс на створення та встановлення монументу до 1894 року. У вересні 1892 року  був затверджений проєкт одеського архітектора Юрія Дмитренка під назвою “Пам’ятник Імператриці Катерині II у м. Одеса” (а не “Засновникам Одеси”!) До сторіччя “заснування” Одеси споруду встановити не встигли, то ж 3 вересня влаштували її урочисте закладення.

Пам’ятник відкрили лише через 6 років – у травні 1900 року. Постав той монумент на Катеринській площі в центрі Одеси. Згодом на цьому місці відкрили перший в Одесі фонтан Центральною фігурою була на постаменті Катерина II, а нижче ще чотири – Хосе де Рібаса, Франца де Воллана, Григорія Потьомкіна і Платона Зубова.

Цікавий факт, що “насправді площа та вулиця, що виходить з неї, отримали такі назви ще 200 років тому і за 100 років до встановлення оригінального пам’ятника на честь святої Катерини Олександрійської. А на самій площі хотіли збудувати церкву, але не вистачило грошей.”

(Джерело: culturemeter.od.ua)

Потім памятник був накритий брезентом, у роки Української революції, коли Одеса була під владою УНР та більшовиків. Зрештою, 1 травня 1920 року під час радянського “суботника” більшовики остаточно розібрали монумент. Скульптури сподвижників імператриці зберігались у краєзнавчому музеї. Там же зберігалася і голова Катерини II – це було все, що залишилося від фігури. Потім взагалі п’єдестал стояв порожній.

2 вересня 1995 року Одеська міська влада знов ініціювала відновлення пам’ятника, як тоді вже казали “Засновникам Одеси”. Однак процес призупинив тодішній президент України Леонід Кучма.

Рішення про відновлення втраченого вигляду Катерининської площі знов піднялося у 2007 році. Спонсором проєкту став депутат міської ради Руслан Тарпан. Однак існує припущення, що кошти були виділені з фонду кремлівської організації “Россотрудничество”. Фігура імператриці була новоствореною цілком, бо збережену у Краєзнавчому музеї голову так і не змогли поєднати рештою монументу.

Президент України Віктор Ющенко під час свого правління теж просив не відкривати пам’ятників російським монархам в Одесі. У вересні 2007 року на прес-конференції він зазначив:

“У мене тільки прохання – не відкривати пам’ятник Петру I чи комусь іншому. Давайте шанувати свою історію, пам’ятати, що ми українці”.

(Джерело: www.048.ua)

Але церемонія відкриття таки відбулася. Тоді ж перед відкриттям пам’ятника імператриці Катерині II у жовтні 2007 року у місті Одеса пройшли акції протесту і навіть бійки. Активісти і депутати вимагали його демонтажу.

Противники цієї ідеї акцентували свою увагу на тому, що пам’ятник є одним з маркерів “русского міра” в Україні та присвячений особам, які узаконили на українських теренах кріпацтво та остаточно знищили Запорізьку Січ, окупували місто Хаджибей, у якому імператриця жодного разу й не була.

Того ж часу для Москви та майбутніх колаборантів встановлення пам’ятника імператриці Катерина II в місті Одесі 2007 року ввижалося тріумфом, який тоді вже починав будувати плани із захоплення України.

Із початком повномасштабного військового вторгнення Росії на територію України, тема скандального монументу імператриці Катерині II піднялася знову. Від 28 червня 2022 року на сайті президента України з’явилася петиція щодо демонтажу пам’ятника, що набрала необхідних для розгляду 25 тисяч голосів. 1 серпня 2022 року Президент України Володимир Зеленський звернувся до міської ради м. Одеса з проханням про знесення пам’ятника Катерині II. Мер Геннадій Труханов висловився проти “знищення історії”, та більшість одеситів висловились інакше – найбільше число голосів за електронним опитуванням набрала пропозиція за повний демонтаж споруди.

Громадськість діяла вже рішуче: одесити розмалювали памятник словами “Єкатєрина = Путін”, одягли їй ковпак ката та дали у руку зашморг.

У листопаді Катерину II загорнули в чорний пакет, що теж досить символічно. А вже 24 листопада Виконком Одеси таки підтримав демонтаж статуї імператриці Катерині II. В ніч з 28 на 29 грудня 2022 року в Одесі нарешті демонтували пам’ятник німкені Софії Августи Фредеріка Ангальт-Цербстської, що стояв на Катеринській площі.

Сергій Гуцалюк (начальник південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам`яті) дав важливе визначення подіям, які стосувалися памятника Катерині II:

“Ще на той момент було зрозуміло, що це певний маркер “русского міра”. Це був одним із перших дзвіночків, передвісником цих подій, що ми зараз переживаємо. Тоді була установка: по усій території колишнього Радянського Союзу поставити такі меморіальні маркери, як своєрідну претензію на ці території”.

Навіть після анексії Криму і початку російсько-української війни у 2014 році пам’ятник “Засновниці Одеси” одеські депутати намагалися зберегти назавжди, включивши його до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО! Неймовірно, але простояв він цілих 10 місяців від початку повномасштабного російського вторгнення, коли послідовники кривавої імператорки Катерини II ледь не щодня бомбардували Перлину Чорного моря…

Нічого, окрім горя, діяльність цієї правительки росії для України й українців не принесла. Адже щодо України та ряду інших загарбаних імперією країн цариця Катерина II мала спеціальну програму дій, що полягала в їхньому упокоренні та асиміляції. Тож давайте детальніше подивімося на реалізацію імператрицею програми стосовно Малоросії.

Катерина II та її політика щодо України

У 1761 році після смерті імператриці Єлизавети Петрівни на престол зійшов її племінник Петро III. Пробувши імператором лише кілька місяців, він встиг своєю політикою налаштувати проти себе багатьох. У результаті змови Петра III вбили. Імператрицею стала його дружина Катерина II (1762- 1796), яка була головною натхненницею заколоту.

Замість вступу наведем цитату Романа Сушко з праці “Хроніка нищення української мови”:

“У книжці “Хроніка нищення української мови” на основі документів, показано, що русифікація як для України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом як це намагаються доводити апологети відновлення імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів…” 

1762 – 1763 – Нова правителька Російської імперії – Катерина II почала своє правління від кроків над зміною етнічного складу України. Так, нею було видано два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та переселенці з інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків, а українці, у свою чергу, зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

“Запорізька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькі могили? На козацьку кров?” (М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах)

1763 – Катериною II видається указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.

“Присвоить немедленно Академии Киевской образ учения, для всех училищ в Империи узаконенный.”

1764 – Інструкція Катериною II генерал-прокурору Сенату – князю Олександру В‘яземському про русифікацію всіх підкорених імперією, в якій вона писала:

Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели… Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб [во]век и имя гетманов исчезло…”

Секретнейшее наставление князю Александру Вяземскому
Сборник Императорского Русского исторического общества. Т. 7. СПб., 1871. – с. 348

Виявляється, Катерина ІІ прагнула не тільки того, щоб зникли з української памʼяті час і назва гетьманів, а в першу чергу того, щоб зникли з людської памʼяті всі, навіть найменші докази, які ставили 6 під сумнів право Російської імперії на володіння Україною. Тож не випадково під час правління Катерини ІІ у московських нетрях пропали силоміць вилучені з українських бібліотек та монастирів оригінали літописів. Замість них світові було явлено, за твердженням російських учених, сфальшовані літописні зводи. Детальну інформацію про ті злочини Катерини ІІ проти української історії та проти світової цивілізації з посиланням на російські джерела подає у своїх працях В. Білінський.

Для багатьох це стане поясненням, чому Тарас Шевченко, Микола Гоголь та багато інших авторів прозу, наукові трактати про історію та самобутність українського народу писали російською мовою. Річ у тім, що це був єдиний доступний для них інструмент в умовах страшного поневолення української мови зберегти для молодих поколінь правду про Україну та її право на самостійність.

1764 – Депортації населення. Створення на Запорозьких землях так званої Новоросійської губернії.

1764 – Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним і ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

Кирило Розумовський був відправлений у відставку: “імператриця негайно викликала Розумовського до Петербурга, категорично вимагаючи від нього зректися гетьманської влади. Розумовський зволікав 10 місяців, але в жовтні того ж року мусив скласти гетьманські повноваження”.

1764 – Була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив Другу Малоросійську Колегію Петро Рум’янцев-Задунайський, якому імператрицею доручалося діяти обережно, аби не викликати ненависті до росіян, та застосовувати політику кийка й пряника: з одного боку, жорстоко карати всіляки прояви автономістських тенденцій, а з іншого – тим, “хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності”, пропонувати привабливі посади в імперському уряді та дарувати інші привілеї.

“Після всемилостивішиго від нас звільнення графа Розумовського з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Рум’янцеву”.

Завдання, які поставив російський уряд перед Малоросійською колегією

– Остаточно ліквідувати рештки автономії Гетьманщини;
– Загальна ревізія населення, земельної власності, худоби, іншого майна;
– Запровадження намісництв, загальноросійських судових установ;
– Заміна натуральних повинностей грошовим податком.

1765 – Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

Від так, слобідські козацькі полки було ліквідовано, а козаків переведено в улани й гусари, які не мали жодного самоврядування і змушені були платити подушний податок. На території козацьких полків було створено Слобідсько-Українську губернію, що була прямо підпорядкована царському урядові (згодом названою Харківською).

Тим, хто лишився козаком, пропонували переселитися на Кубань. На Слобожанщині тоді вибухнуло кілька повстань селян та колишніх козаків, для придушення яких влада застосовувала військові підрозділи, зокрема й артилерію.

1765 – 1769 – Проведено Генеральний опис Малоросії, що став основою для поширення в Україні загальноросійського законодавства. “На початку року граф Рум’янцев прибув у Глухів. Першим його кроком стало проведення ревізії людей, худоби, землі, споруд. Її результати, укладені майже в тисячі томах, отримали назву “Генерального опису Малоросії”.

1766 – Катерина ІІ видала маніфест про скликання депутатів для створення Нового Уложення, який послужив каталізатором соціального вибуху.

Під час обирання депутатів та підготовки наказів від кожної соціальної групи Гетьманщини козацьку старшину було відмежовано від рядового козацтва. Це яскраво свідчило про те, що російська влада не вважала рядове козацтво привілейованим прошарком суспільства. Новий проєкт уложення не мав жодної підтримки в Гетьманщині. Козацька старшина вважала існуючі в українському суспільстві порядки добрими та не бачила жодного сенсу в їхній зміні. Представники української еліти наполягали на збереженні споконвічних прав Української козацької держави та визнанні природних шляхетських привілеїв старшини. Вимоги про відновлення гетьманства особливо дратували російську адміністрацію. Генерал-губернатор докладав значних зусиль, щоб тримати зʼїзди козацької старшини під контролем та впливати на зміст наказів, проте це було практично неможливим.

Історик Г. А. Максимович писав, що “на виборах і під час створення наказів шляхетство виявило надзвичайну одностайність та розуміння у відстоюванні своїх станових інтересів. Надії на відновлення гетьманства, всіх малоросійських прав і вольностей сколихнули все шляхетство від найвищих до найнижчих рангів”.  Полтавське ж шляхетство взагалі вдалося до демаршу, заявивши, що оскільки “старовинні українські звичаї” не були підтверджені російською владою, то вони відмовляються працювати над Новим Уложенням. П. О. Румянцев-Задунайський вимушений був повідомити імператриці, що “тут є велика кількість людей спʼянених свавіллям, від якого вони ніколи не протверезіють”.

Цікаво, що українські депутати, відстоюючи свої права, виступали єдиним фронтом з депутатами ліфляндського, естлянського, фінського, смоленського шляхетств. Катеринська комісія не розв’язала жодного порушеного питання, але російська влада зрозуміла, що діяти треба негайно.

У травні 1767 року на вперті спроби депутатів ніжинського і батуринського шляхетства відстоювати вимогу відновлення гетьманства генерал-губернатор перейшов до відвертих репресій: зʼїзд розігнали, а законно обраного, але незручного голову зʼїзду Григорія Долинського змістили, 72 депутатів заарештували, під військовий суд віддали 52 людини. Серед тих, хто опинився за ґратами були представники найславетніших родів Гетьманщини.

Під час слідства в’язнів намагалися зламати морально й фізично, щоб вони визнали себе винними у “державній зраді”. 20 осіб було засуджено на страту, а 18 – на довічну каторгу в Нерчинських рудниках.

Але, побоюючись подальшого росту ескалації у відносинах між козацькою старшиною та російською владою та відіграючи роль милосердної та справедливої государині, Катерина ІІ значно пом’якшила свій вирок. Так, у 1785 році видано Катериною ІІ  “Жалувану грамоту”, якою вводилися родовідні книги, що фактично означало ліквідацію козацької старшин як окремої соціальної групи: розпочався процес перетворення козацької старшини на російське дворянство. Рядове козацтво було позбавлене своїх останніх привілеїв, а значна частина перетворилася на селянство різних типів (державне, удільне чи кріпаків).

1766 – Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 – Наказ Синоду, за яким українські книжки по церква були замінені московськими.

1769 – Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою й наказав відібрати в людей ті букварі, які вже були на руках.

1770 – Ліквідація залишків автономії Української церкви. Окремі ж з Єпархій на території України переводилися в пряме підпорядкування Синодові російської церкви.

Так, офіційно Росія поступово почала використовувати священиків як проповідників своїх інтересів. Церква зайняла важливу нішу, перетворившись на ідеологічний апарат, який переконував, що українці – це не окрема нація, а малороси; це не окрема країна, а лише південний регіон великої Російської імперії. Зважаючи на те, що велику частину людей складали дійсно віруючі й особа священника мала великий авторитет, люди підпадали під вплив того, що проповідували священники.

Ось для прикладу яскравий епізод: із кінця XVIII ст. по 1966 рік кафедру Київського митрополита жодного разу не посідав етнічний українець. Це як доказ і один із елементів російської ідеологічної політики.

Таким чином, можна стверджувати, що період підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату мав низку негативних наслідків, з якими Україна бореться й нині.

15 червня 1775 – Руйнування за прямим наказом Катерини ІІ Запорізької січі 60-ти тисячною армією під командуванням генерал-поручика Петра Текелії. Документи архіву Запорозької Січі відтоді опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

“… Нашому генерал-поручику Текелію з довіреними нашими військами… без будь-якого опору з боку козаків, тому що вони були оточені з усіх боків… у цілковитому порядку… найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття…”

С. Соколов описує так цей момент української історії у книзі “Історія в моментах”: “…московитські війська, повертаючись із кримського військового походу, підійшли до Січі і “запропонували 3 тисячам козаків вийти звідти живими. Коли це сталось, московити підпалили всі наявні там дерев’яні будівлі, що там знаходились… сльози котились з очей у козаків, а згодом і в усього українського народу…”

Передумови ліквідації імперським урядом Запорізької січі

– Завершення російсько-турецької війни 1768 – 1774 років перемогою Росії і здобуття останнього виходу до Чорного моря. Таким чином нові кордони, які пролягали тепер далеко від Січі, то відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Росією та турецькими та кримськими володіннями. Також військова допомога козаків стала тепер Росії не потрібною.

– Здійснення Катериною ІІ політики централізму, спрямованої на ліквідацію будь-яких автономних утворень імперії. Російський уряд прагнув ліквідувати Запорізьку Січ, яка своїми волелюбними традиціями не вписувалася в імперські структури.

“… Ми хотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імперської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь… Місцевих жителів і угіддя ми залишаємо, зараховуючи їх до Новоросійської губернії”.

– Створення умов для колонізації родючих земель Півдня в результаті російсько-турецької війни 1768 – 1774 років. Адже велика територія Вольностей Війська Запорозького перешкоджала заселенню нових земель, які так приваблювали російських можновладців.

Причини ліквідації Запорізької Січі російським урядом

Основними причинами ліквідації Запорізької Січі російським урядом, викладені в маніфесті імператриці Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року:

“Проступки і непослух, проявлені цими козаками в непокорі нашим височайшим повелінням:
– образа нашої імператорської величності
– вони стали приймати без розбору у своє поганоє товариство людей всякого наброду, всякої мови, всякої віри
– привласнювали землі, які ми придбали в останню війну, і свавільно будували на них свої зимівники
– заводячи власне хліборобство, розгортали вони тим самим основи незалежності від престолу нашого
– помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну, під власним своїм шаленим управлінням
– соціально-політичний устрій Січі був протиприродним і суперечив державному ладові імперії…”

Наслідки ліквідації імперським урядом Запорізької Січі

Колишні володіння Січі російський уряд роздавав царедворцям й оселяв на них іноземних колоністів.

Землі Запорізької Січі увійшли спочатку до складу Новоросійської та Азовської губерній, а з 1784 року – до Катеринославського намісництва.

Тож, з ліквідацією Запорозької Січі, що проіснувала 219 років, завершилася козацька доба в історії України.

Останнім кошовим атаманом Запорозької Січі та талановитим полководцем був Петро Калнишевський (1692 – 1803). Після зруйнування Січі був заарештований і за наказом Катерини ІІ був засланий до Сибіру – до темниці Соловецького монастиря. Там він провів в ув’язненні 25 років, втративши зір. У квітні 1801 року указом царя Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але Калнишевський залишився жити у монастирі і помер на 111 році життя. Він був похований на території того ж Соловецького монастиря.

1775 – Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, яке стало наслідком зруйнування Запорізької Січі.

Нагадаймо, що до того у козацькому середовищі значну роль відігравала освіта. Не випадково іноземці називали козацьку Україну освіченим краєм. Ревізійні полкові книги свідчать, що у 1740 – 1748 роках на території сімох полків, зокрема Ніжинського, Чернігівського, Переяславського було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу населення припадало по одній школі. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будівлі.

Гетьманський та Запорозький уряд постійно піклувався про створення розгалуженої системи освіти, представленої січовими, монастирськими та церковнопарафіяльними школами. Школярів навчали читанню, співу, письму, а також основам військового мистецтва. Відомо про існування “Козацької читанки”, де містилися відомості з історії, географії, літератури.

1780 – Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України. Згоріло понад 9 тисяч унікальних фоліантів.

Як на ті часи, то це була величезна кількість книг. Наведемо такий приклад: бібліотека Петра Могили, яку він подарував Києво-Могилянському колегіуму, нараховувала 2131. Вона належала до великих тогочасних книгозбірень, яку митрополит відносив до найбільших своїх цінностей.

1781  – Було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини та було утворено намісництва. “В 1781 році Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом творили Малоросійське генерал-губернаторство”.

1781  – В Україну прислали 50 тисяч росіян, яким безкоштовно було роздано конфісковану козацьку землю.

1782  – Катериною ІІ створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було викладання російської мови та запровадження єдиної форми навчання в усіх школах імперії.

1782–1783 – Каральна операція проти ногайців.

1783 – Скасоване козацьке військо, замість якого створилися десять кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було повністю ліквідовано.

1776-1783 – Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях України – Лівобережжі. Вінцем поневолення колись вільних українських селян став відповідний указ Катерини ІІ, виданий у 1783 році. А перед тим, після руйнування Січі була хвиля конфіскацій земель, щоб вибити економічний ґрунт, як сказано в російських енциклопедіях, «вольному устройству и своеволию запорожцев».

3 травня 1783 – запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині. Це сталося 11 місяців по тому, як імператор Йосиф ІІ скасував особисті залежності селян на цих землях у складі Австрійської імперії 1782 року.

До 1783 року селяни були вільними, а за користування землею поміщика відпрацьовували певну повинність. Але з травня місяця 1873 року за указом імператриці Катерини ІІ, набрала чинності заборона селянам переселятися із місць, де вони проживали. Таким чином вони потрапили у повну залежність від поміщика, на землі якого мешкали. Землевласники натомість отримали право продавати та обмінювати селян. До того ж, Катерина II активно роздавала державні землі разом із селянами як винагороду дворянам за службу. Це була частина її політики зміцнення дворянства, яке стало основною опорою її влади.

Катерина ІІ подарувала своїм фаворитам і тим, хто відзначився на державній службі, 800 тисяч “хрещених душ”. Більшість таких “подарунків” було зроблено коштом України. Імператриця правила Російською імперією тридцять чотири роки і щороку за часів її царювання число кріпаків зростало на 23 400 душ.

Ухвала 1783 року спричинила часті випадки втечі селян на південь України, який теж був під владою Росії.  За приблизними підрахунками , близько 5 % селян Гетьманщини та Слобожанщини втекли на Південь. Але з періоду 1796 року кріпацтво з’явилося і там. У загальному підсумку, за часи правління Катерини II, понад 50 % селян Російської імперії  опинилися в кріпацтві.

Цей поділ на пана і кріпака був набагато глибшим і страшнішим аніж якийсь умовно географічний. Кріпацтво не було чимось новим, але в таких масштабах, як це було зроблено імператрицею Катериною II – такого ще не було. У “Курантах”, так  звалися тодішні газети, можна було знайти численні оголошення щодо продажу кріпосних душ сім‘ями, чи вроздріб. Знущання власників із своїх селян, аж до вбивств, ставали не поодинокими випадками. Тобто, в одній руці освічений поміщик міг тримати книжку Вольтера, а в іншій – батіг, яким бив кріпаків. Ще, для прикладу, селян-кріпаків запирали взимку на ніч у холодних коморах, наче худобу.

Людей тоді продавали, так само, як скот: корів, коней, собак. Відділ оголошень “Санкт-Петербурзьких відомостей” ряснів оголошеннями про продаж кріпаків. Наприклад, однорічну дитину можна було купити  за гривеник, а породисте цуценя тоді ж коштувало 3 000 рублів. За ціною однорічної дитини можна було придбати дві гуски. Кріпаків доставляли у Петербург Невою на баржах, продавали на ярмарках і базарах. Українськими кріпаками сплачували борги, їх дарували на іменини, програвали і вигравали у карти, пропивали і ними ж платили хабарі.

Історик Василь Семевський писав, що “До кінця царювання Катерини, продаж людей уроздріб набрала найганебнішого вигляду: людей продавали буквально нарівні зі худобою, причому найбільший запит був на вродливих дівчат”. Так скажімо, 13-річна дівчина коштувала 4 рублі. (Джерело: ukrinform.ua)

Розвиток кріпацтва на території України досліджували такі українські історики: Іван Крип’якевич, який детально вивчав питання кріпацтва та вплив імперських реформ на українське суспільство; Олександр Оглоблин, який досліджував розвиток кріпацтва в Україні та його вплив на суспільний розвиток. Із сучасних українських істориків це Тетяна Таїрова-Яковлева, яка також досліджувала період правління Катерини II та його вплив на українські землі, зокрема щодо ліквідації Запорозької Січі та встановлення кріпацтва на нових територіях.

1784 – імперським указом припинилося взагалі надання українських козачих чинів. Українські прапори, гетьманські клейноди, військові печатки було вивезено до Санкт-Петербурга.

1784 – Повна заборона освіти українською мовою. Наказ Синоду київському Митрополитові Самуїлу Миславському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання.

Тож було наказано професорам та академікам, що суворо забороняється читати лекції “сільським діалектом” (тобто українською мовою), а “рекомендується” – лише російською і обов’язково, “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”. 

 1784  – За розпорядженням Синоду київський Митрополит Самуїл наказав, щоб в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу “голосом, свойственным российському наречию”.

 1784  – Синод наказує Митрополитові Київському й Галицькому карати студентів й звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

 1785 – Наказ Синоду посилюється наказом цариці Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

 1785 – “Грамота на права, вольності й переваги благородного російського дворянства” (Жалувана грамота дворянству), яка мала би зрівняти правовий статус української старшини з російським дворянством. Але процес визнання у дворянстві представників козацької старшини відбувався непросто. Через невизнання російською владою низки козацьких урядів такими, що відповідають офіцерській службі, привілейованого становища позбавлялися сотні родів.

Пізніше, у 1797 році, було видано указ про необхідність обов’язкового затвердження рішень місцевих дворянських представницьких органів Герольдією Урядуючого Сенату, що зводило нанівець так зване дворянське самоврядування. Після тривалих перипетій, незважаючи на те, що долею козацької старшини переймався малоросійський генерал-губернатор князь М. Г. Рєпнін, надіям української еліти не судилося збутися.

Прав на дворянство позбавлялися також священники та їхні нащадки, незалежно від походження. До речі, в Гетьманщині соціальний статус священиків був надзвичайно високим і вони шанувалися нарівні зі шляхтою і козацькою старшиною. Всіх, хто до 1 січня 1839 року не зміг надати визначених російською владою доказів щодо благородного походження, обертали в козацтво, що мало однакові права з державними селянами.

Отже, політика російського уряду щодо українського козацтва та козацької старшини зокрема мала яскраво дискримінаційний характер: з одного боку, це було наслідком нерозуміння та небажання розуміти особливості соціального устрою Гетьманщини, з іншого – спланованим наступом на права української національної еліти, що було складовою процесу знищення української державності.

10 квітня 1786 – Імператриця Катерина ІІ видала указ про конфіскацію монастирських та церковних земель, унаслідок чого на території України було закрито 46 монастирів, які вели велику культурно-освітню роботу, утримували школи і лікарні, допомагали знедоленим. Прямим наслідком цього кроку став різкий ріст безграмотності населення.

1789  – У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. Ця теза лягає в основу “української політики Росії в XIX столітті”. Але ж багато хто на неї спирається навіть у  XXI столітті.

1792 – Переселення Чорноморського козацького війська на Кубань.

1795 – Ліквідація Української Державності.

“Що буде, коли Україна, яка пам’ятає всі утиски з боку москалів: і кріпацтво, і рекрутчину, і безправ’я, і грабунки, і батіг, не захоче бути з Московією? На мою думку, питання це розв‘язується дуже просто. Україну треба в такому випадку визнати вільною і незалежною країною, і судячи по тих стражданнях які вона отримала від нашого деспотизму, можемо чекати, що при першій можливості Україна відійде від нас”, – писав другій половині ХІХ століття російський мислитель Олександр Герцен. Так воно і сталося…

Джерело: radiosvoboda.org

До речі, у Російської Федерації, навпаки, Катерині II й досі віддають велику шану. Її персоні присвячуються заголовки на кшталт “Золота доба Катерини Другої”. Адже Російська імперія за 34 роки правління цієї правительки приєднала величезні території у Європі, взявши участь у трьох поділах Речі Посполитої, завоювавши Північне Причорномор‘я, анексувавши Кримське ханство, взявши під опіку Східну Грузію, ба, навіть ствердившись у Північній Америці. Російська імперія стала одним із чільних гравців на геополітичній арені, з визначною військовою й економічною потугою.

Ба більше, за все XVIII століття в Росії було надруковано 9500 книг, з яких близько 85% припадає на царювання Катерини II (щоправда визначно російською мовою для всіх народів, що проживали тоді у Великоросії). Потурбувалась вона ще про один навчальний предмет, який називався “О должностях человека и гражданина”, за яким учням викладали те, що потрібно робити кожному, щоб зберегти своє здоров’я і бути приємним в життєвому обходженні. В підручнику мова йшла про гігієну і етику – філософську дисципліну, яка вивчає мораль, суспільні норми поведінки та звичаї.

Гігієна з біологією в Росії злились в одному підручнику. Для прикладу, глава “О благопристойности” описувала як треба ходити, сидіти, вести себе за столом, що лице і руки треба вмивати, “нігті обрізати, а не кусати, голову в чистоті тримати, а волосся розчісувати…”

Також у Царському Селі Катерина спорудила розкішний парк. Біля якого було розташоване кладовище собак, її улюбленців, а ще кладовище для коней.  На тому кладовищі були збудовані пам’ятники і мармурові плити зі зворушливими написами і описами заслуг тварин. Ще один цікавий факт: для імператорських коней були встановлені навіть пенсії…

Іронічно чи не так? Як ви самі вважаєте? Напишіть у коментарях

Використані джерела:

1. uk.wikipedia.org/ Катерина II
2. Ніна Вірченко (2008). Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)
3. uk.wikipedia.org/ Хронологія утисків української мови
4. uk.wikipedia.org/ Ліквідація автономії Гетьманщини 
5. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии
6. З. І. Хижняк, В. К. Маньківський. Історія Києво-Могилянської академії. Київ. Видавничий дім “КМ Академія”, 2003. – 52 с.
7. Хроніка нищення української мови. / Роман Сушко. – Київ: Центр учбової літератури, 2021. – 92 с.
8. Крип‘якевич І. П.: Історія України/ Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. 3. Якимович – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
9. (В. Білінський. Країна Моксель, або Московія. В-во ім. Олени Теліги. К. 2009.)
10. Історія України : підруч. для 8 кл. закл. загал. серед. освіти / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – Харків : Вид-во “Ранок”, 2021. – 192 с. : іл.
11. Історія України. опорні схеми, таблиці, коментарі 5 – 11 кл. Повний повторювальний курс, підготовка до ЗНО та ДПА / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – Кам’янець-Подільський : Абетка, 2021. – 564 с.
12. Історія в моментах. Україна – Московія. / С. Соколов. – Київ : ФОП Зеленський, 2022. – 260 с.
13. За Ідентичність та Незалежність. Війна Росії проти України : історичні умови, геополітичні паралелі. У двох книгах. Друге видання / Відпов. ред. Валерій Смолій; упоряд. : Геннадій Боряк, Олексій Ясь. Київ : ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2023. Книга 1. 800 с.; іл.
14. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату : дослідження політичної та ранньомодерної України. Київ, 2009.
15. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII – XVIII ст.). Київ, 1995.
16. Томазов В. Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела (друга половина XVII – початок XXI ст.) Київ, 2006.
17. Українська церква : заборонена історія / Башинський Сергій. – К. : Гамазин, 2024. – 300 с.
18. Історія української культури. Курс лекцій для студентів спеціальності Культурологія / Укладачі : проф. Ю. С. Сабадаш, доц. Ю. М. Нікольченко, доц. Л. Г. Дабло ; За заг. ред. проф. Ю. С. Сабадаш. – Київ : Видавництво Ліра-К, 2020. – 168 с.
19. Верменич Я. В. Одеса // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та
    ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наукова думка, 2010. – Т. 7 : Мл – О. – 728 с.: іл
20. uk.wikipedia.org/Одеса