Липень 2025. Фото природи після дощу

Або "Домовитися буває непросто")))

02.07.2025

Липень 2025. Найкращі фото природи

Вітаю, друзі! Сьогодні знов розмова піде про дощ, а ще про мою маленьку донечку Алісу. Зараз надворі липень місяць. Літо 2025-го.

У місті Запоріжжя, де ми мешкаємо, ми вчимося радіти кожній хвилині свого життя. Тож, не дивно, що у дощову погоду ми таки з трирічною дитиною вийшли на прогулянку. Аби читачам, які перебувають не в Україні було зрозуміло про що йде мова, то я не завжди собі можу дозволити звичайну прогулянку з дитиною, часто її нам приходиться відкладати. Буває збираємось піти, чуємо “Увага! Повітряна тривога!”, або “Загроза КАБ”, “КАБи на Запоріжжя/район”, або “Шахед на місто” або “БпЛА-розвідник над містом” тощо.

Це всього лише кілька наведених прикладів для розуміння. Подивіться о котрій годині це відбувається. Як бачите, тривожне життя буває не лише вночі в Україні. Тому, при ліпшій нагоді, я беру маленьку дитину і веду на вулицю, аби вона набігалася та настрибалася.

Тільки-тільки пройшов дощ. Вийшли. Тихо. Повітряної загрози наразі не має. Зараз можемо навіть помилуватися природою та зробити пару гарних кадрів. Друзі, запрошую вас до перегляду чудових фото, які тоді ми встигли зробити.

Маленька Аліса радіє калюжам. І, звичайно, не проходить повз них.

Коли милуєшся всьому живому, що є навколо тебе, то бачиш таку надзвичайну різноманітність! Ви бачили у нас в Запоріжжі такий кущ, наприклад? Чудовий, правда?

Сонечко світить, дає нам розслабитися та набратися життєдайної енергії. Радіємо життю.

Аліса бігає за голубами, сміється. Птахи розлетяться з того місця, де мчить дитя, а потім знов сідають. Не летять геть. Всім добре. Ціную цю мить гармонії, де є благо, добро і любов. Відчуваю Божествену благодать, дякую Всесвіту.

Ми вже досить багато часу перебуваємо на вулиці. Нутром відчуваю, що пора вертатися додому. Кажу про це своїй дитині. Від неї чую: “Не хочу додому!” Аліса продовжує бігати, не можу її забрати. Небо починає затягуватися хмарами. Знаю, відаю, що нам дається зовсім невеликий термін, аби ми встигли дійти до нашого будинку.

— Алісочко, ходімо мала! Нам вже час! — звертаюся я до своєї дитини.

Натомість чую:

— Не піду! Не хочу!

Дощові хмари “кажуть”, аби ми швидше рушали. І я розумію, що треба йти. Але також починаю усвідомлювати, що дитяче щире бажання залишитися і бавитися далі — це теж ПРОЯВЛЕНИЙ ВИБІР.

Алісу приходиться просто благати, аби йти додому. Вона реве й виявляє непокору. Трохи нам вдалося пройти, став пускатися дощ. Я прошу Всесвіт дати нам змогу все ж таки встигнути. Але розумію, що щире дитяче бажання є вагомим аргументом теж. Подивимося, що буде.

Знайти піддашок не має можливості. Просто будемо вщент мокрі, бо ми знаходимося ще далеченько від найближчого будинку. Але є поруч дерево. Всюди мокро, а під цим, яке найближче до нас — сухо. Стали. Мала все одно рветься бігати. А треба стояти. Вона то вліво, то вправо, та я не дозволяю. Її стримує сама ситуація, яка склалася. Треба проявити смирення, а це для енергійної, непосидючої дитини це дуже складно.

Я бачу, як реагує Всесвіт. Дякую за наданий нам захисток і бачу, як Він працює стосовно дитини. Вже вчить. Перші уроки)))

Іде дощ. Ми перебуваємо під деревом. Тут спокійно, сухо. Але щоб залишитися й надалі під захистом, треба спертися на стовбур. Дитина сидить на моїх руках, я притуляюся до стовбура дерева. Я дякую Богові. Мені добре. Навіть примружую очі від того розуміння, яка прекрасна зараз мить. Слухаю дощ, відчуваю тепло рідної дитини, знаходжуся в сухому місці і одночасно насолоджуюся перебуванням серед живої природи.

Ось іще на що я тоді звернула увагу: дерево каштан, під яким ми перебували, було невеликим, поблизу нього росли куди більші дерева, але тільки під цим знайшлося сухе місце, адже напередодні був сильний дощ. Дуже дивна обставина, особливо коли ти звик звертати увагу на деталі.

Пройшло хвилин 5-7. Тепер я вже могла поставити дитину на землю. І що? Вона одразу побігла до калюж, знову тішилася, бігала і раділа.

Як бачите, ми залишилися сухі! А головне ЩАСЛИВІ!!!