ЗАЄЦЬ І ВЕДМІДЬ. Франко Іван Якович

Був собі в однім лісі Ведмідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно зʼїсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Ведмедя депутацію і веліли йому сказати:

— Вельможний наш дідичу, пане Ведмедю! Пощо ти так знущаєшся? Одного зʼїси, а десятьох зі злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його зʼїв.

Вислухав Ведмідь тої мови та й каже:

— Добре! Але памʼятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня почали звірі день поза день посилати Ведмедеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурновате яке вдається і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Ведмедя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.

Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос (жереб), той мусив іти до Ведмедя і датися йому зʼїсти.

Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю свою сімʼю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.

Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує (зупиняється), та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця камʼяна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Ведмедя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжачи, він поспішав до ведмежої гаври.

Було вже близько вечора. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.

— Що ж се значиться?! — ревів Ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу!

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрою застав його Заєць.

— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! — кричав на нього Ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день в голоді ждати?

Затремтів Заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Ведмедем, промовив як міг найчемніше:

— Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал.

— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? — запитав Ведмідь.

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заєць. — Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого камʼяного замка вискочив величезний Ведмідь та й до нас.

— Стійте! — кричить.

Ми стали.

— Куди йдете?

Ми розповіли по правді.

— Го, го! — крикнув він. — Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм мʼясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід.

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, — та де тобі, ані слухати не хоче.

— Я тут пан, — кричить, — і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися!

І взяв нас усіх чотирьох до свойого замка. Ледве-не-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити.

Почувши се оповідання, Ведмідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового суперника, що так несподівано вліз йому в дорогу.

— Се що за якийсь непотріб посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

— Вельможний дідичу! — мовив Заєць. — Се дуже могучий пан, страшний такий…

— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.

— Вельможний дідичу, але він жиє в камʼянім зáмку…

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки.

Попровадив Заєць Ведмедя до криниці та й каже:

— Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого зáмка.

— Де він? Де він? — кричав Ведмідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого.

— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив Заєць і підвів Ведмедя до криниці. Став Ведмідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Ведмідь.

— Бачиш свого ворога, — мовив Заєць, — як заглядає зі свойого укріплення.

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відібʼється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

— Га, так! — скрикнув Ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

Та й за сим словом Ведмідь ба-бавх до криниці та й там і втопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

~КІНЕЦЬ~

Використана література:

Франко І. Я. Коли ще звірі говорили : казки / І. Я. Франко ; мал. Л. Джолоса, Є. Соловйова ; худож. оформлення Л. Склятовського, А. Пономаренка. — Київ : Вид-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1956. — 156 с.

Дякуємо, що були з нами! Мирного неба 🇺🇦

Більше цікавинок ви дізнаєтесь у рубриці “СВІТ ДИТИНСТВА”, переходячи за цим посиланням.

Не забудьте підписатися на наші канали:

• Instagram 
• Facebook  
• Pinterest 
• YouTube